Життя

Коли Бог створив людину, то спитав її:
– Скільки років ти б хотів прожити?
Людина відповіла:
– Стільки, скільки ти зможеш мені вділити?
– Добре, – подумав Бог, – будеш жити двадцять років.
Людина заплакала.
– А чому так мало?
Підійшов осел до Бога. Сказав йому Бог:
– Тобі я даю сорок років. Двадцять будеш працювати, допомагати людині, а двадцять будеш відпочивати.
Попросив осел.
– Тяжко мені буде, Боже. Скороти мені хоч трішки
– То віддай мені ці роки! -відразу зметикувала людина. Бог віддав їй ослячі роки.
Підійшов до Бога собака.
– Живи сорок років: двадцять будеш служити людині, а двадцять – відпочиватимеш.
Благає собака:
– Боже, скороти хоч трішки.
Людина знову попросила собі і ці роки.
Тут прискакала мавпа.
– Живи й ти сорок років, – сказав їй Бог.
Заплакала вона:
– Нащо ж так багато?
Бог і її двадцять років віддав людині.
Прожила людина свої двадцять років красиво, весело, яскраво. Все її радувало. Одружилась.
Наступили ослячі роки: стала тягнути вона лямку гіркого і важкого життя.
За ослячими наступили собачі… діти підросли, стали забирати з дому придбане за довгі роки багатство. Людина почала бурчати, не давати їм нічого. Все її дратувало. Наступили і мавп’ячі роки. Старою стала людина. Дому свого немає. Ходить до дітей, внуків няньчить, кривляється з них, щоб їх розважити, як ота мавпочка…
Так і проходить все людське життя.