Притча про захланність – Іван Франко

Захланність наче те грузьке багно –
Лиш крок зроби і взад не відсахнися,
То глибше вже пірнеш за другим кроком
І глибше ще пірнеш за третім кроком,
А там, гляди, і вороття нема.

Се визнали вже давні єгиптяни,
Вони ж і притчу мудру сю зложили,
Як образ звихненого тим пороком
Життя людського. В восьмому віці
Після Христового різдва святитель
Александрійський, Христофором званий,
Переробив її на грецьку мову,
І з грецької в князівських ще часах
Її пізнали також наші предки.
Не вадить прочитать і новим поколінням.

Був чоловік заможний і статочний,
Мав жінку і одним-одного сина
І мав слугу і доброго коня.
Купив він дім за дешеву ціну,
Тим дешеву, що не було купця,
Який би важився той дім купити.
Бо в домі тім, у недосліднім сховку,
Жила страшна гадюка ядовита,
Яка помалу, час від часу, скільки
Разів було знесла її охота,
Когось одного з тих, хто жив у домі,
Своїм отруйним зубом умертвляла.

Остерігали свояки й сусіди
Господаря, ще як охотився
Той дім купити. Не переставали
Остерігати й потім, щоб якмога
Скоріше вислідив оту гадюку
І вбив її, щоб не дізнати шкоди.
І він почав слідити дуже пильно
І врешті віднайшов нору маленьку,
Але, на диво, біля тої норки
Замість гадюки він знайшов блискучий
Новісінький червоний золотий.
Узяв його, приглянувся уважно,
І почалося в нього міркування:

«Отсе нора, гадючина домівка,
Тут міг би я підстерегти її
І вбити зараз. Та яким же дивом
Сей червінець знайшовся біля неї?
Чи загубив його хто тут давніше?
Се неможливо, бо, сей дім обнявши,
Я оглядав його зовсім докладно.
Значить, сей червінець – то дар гадюки.
Вона, мабуть, благословенна богом,
І, поки вбить її, я підожду
Ще кілька день, чи не повториться
Сей дар, чи, може, се лише припадок».

На другий день господар вранці-рано
Знов червінець знайшов біля нори.
На третій повторилося те саме.
І вже в душі його постала певність,
Що ся гадюка божеського роду,
Що дарами її він збагатиться
І житиме спокійно та щасливо.

Та ось одної ночі та гадюка
Вповзла до стайні і отруйним зубом
Коня вкусила в ногу. Заіржав
Страшенно кінь і битися почав
У своїм стійлі. Затривожений
Господар вбіг до стайні, та не міг
Пізнать нічого, а до рана кінь
Іздох серед тяжкої муки й болю.

Дізналися про се сусіди й зараз
Остерегли господаря наново:
«Се від укушення гадюки здох
Твій кінь, не з іншої причини. Бережися,
Щоб не було тобі ще більше лихо».

Задумався господар. «Жаль коня,
Бо кінь був дорогий і дуже добрий
І куплений за тридцять червінців.
Убить гадюку – се розумна рада,
Та що ж, від сього кінь не оживе вже,
Гадюка ж через тридцять день положить
При своїй норці тридцять червінців,
І вернеться мені моя утрата.
А поки що коня мені не треба,
А на людей вона, як я вповаю,
Не кинеться, то хай собі живе».

Отак розміркувавши, жив господар
Спокійно далі, а гадюка справді
Щодня біля своєї норки клала
По червінцю. І любувався ними
Господар, і беріг свою сю тайну,
Не говорив ані слузі, ні жінці
Ні слова, відки дохід побирає,
Лиш тайком день у день біля нори
Клав невеличкі божеськії жертви,
Шматок кадила й краплю молока.

Отак минув один і другий місяць;
На третій же, в одну гарячу ніч,
Гадюка підповзла до сонного
Слуги й тихесенько, ні дать ні взять,
Його вкусила в ногу і сховалась.
Спросоння закричав слуга страшенно,
І поки зі своєї спальні вийшов
Господар, вже нога його опухла,
Так що відразу кожний міг пізнати,
Що се було укушення гадюки.
Стогнав слуга і вився в лютім болі,
Та не було в господаря рятунку,
І вмер слуга, промучившися три дні.

На похорон зібралися сусіди
І почали немало докоряти
Господарю за ту необережність,
Що досі ще не вбив гадюки в домі.
Відмовчувався він і відмовлявся,
Що досі не видав її на очі
Й підстерегти її ніяк не може.
Та в душі міркував інакше трохи:

«Умер слуга. Шкода слуги, се правда,
Та без слуги я можу обійтися.
І так він відійти вже мав небаром
І плату взяти за трилітню службу.
Він сирота, немає в нього роду,
Ні свояків, то й плати вже тепер
Ніхто від мене правити не буде.
Гадюка ж день у день дає мені
Більш доходу, як сей слуга за тиждень
Міг заробити. Ні, не дурень я
Її вбивати. Правда, умертвила
Живу людину, не лише скотину,
Та ся людина нам була чужая.
Надію в бозі маю, що вона
Не підповзе ані до мого сина,
Ані до жінки, ні мене самого».

Так запевнивши сам себе, господар
Жив супокійно і не дбаючи
Про жадне інше діло. День за днем
Брав червінці з гадючиної норки.
Його видатки на життя щоденне
Поменшали, і він найбільшу часть
Тих червінців, що принесла гадюка,
Складав у сховку, радувався блиском
Святого золота та не бажав
Нічого більше, як життям ощадним
Сей скарб свій ненаглядний побільшати.

Отак минуло місяців немало,
Коли нараз знов випала гадюці
Охота зуба свого спробувати.
У темну ніч вона тихесенько
Вповзла до спальні і вкусила в ногу
Семилітка, хазяйнового сина.
Заверещав хлопчина іспросоння,
І з жахом кинувся до нього батько,
Та не застав гадюки вже при ньому,
Лиш із страшенно спухлої ноги
Пізнав, що се вона сама вчинила.
Не гаючись, він кинувся у місто,
Покликав лікарів і знахарів,
Та що вони робили й прикладали,
І терли, й хухали, і примовляли,
Не помогло се хлопцеві нічого,
І по трьох днях страшної муки й крику
Він заспокоївся у сні смертельнім.

На похорон зібралися роди
І батька й матері й сусідів много,
І всі, пожалкувавши на смерть хлопця,
Вмовляли чоловіка, щоб очистив
Свій дім від небезпеки, так страшної,
Або перемінив своє житло.
Та чоловік, хоч гнув свій біль у серці
По страті сина, все-таки не здужав
Признатися до тайни, що гадюка
Окуплює своє життя таким
Дарунком, для якого він у своїй
Захланності не завагався навіть
Життя свойого сина наразити.
Коли ж усі ті похоронні гості
Вже розійшлися, він у самоті
Отак почав сам собі міркувати:

«Мій син помер. На теє божа воля.
Уб’ю гадюку, то ще через теє
Він не воскресне. Доки я живий,
Повинен дбати про живеє діло.
Я ж сина можу мати ще другого,
Але другої гадини такої
Нема на світі. Побережемося
Обоє з жінкою, щоб нас котрого
Не підповзла вночі, а скарб тим часом
Зростатиме все більше й більше далі».

І, заспокоївшися тим, він далі
Повів життя своє без праці й труду,
Збираючи те золото гадюче
І в нім знаходячи єдину втіху.
Щоб ніччю до його постелі часом
Або до жінчиної не вповзла
Гадюка, він устроїв ті постелі,
Як колиски, привішені до стелі.

Отак пройшли три роки без малого.
Та раз господарева жінка в південь
Здрімалася в садку побіля дому.
Тут і підстерегла її гадюка
І, тихо виповзши з нори своєї,
Її вкусила в звішеную руку.
Зірвалася з дрімоти бідна жінка,
До дому вбігла із важким стогнанням,
Та поки чоловік її знайшовся,
Рука її аж до плеча опухла.
Пізнав відразу чоловік, в чім діло,
І кинувся по лікарів до міста,
Та хоч які їм обіцяв заплати,
Вони на сю гадючую отруту
Не мали способу, і жінка вмерла.

Нема що й мовити, що як прийшлось
Її ховати, вся її родина
Накинулась з докорами на мужа.
Що легкомисно, терплячи гадюку
У своїм домі, смерть її спричинив.
Та що ж, даремні всі були докори,
Мертвій життя вони не повернули,
Ані вдівця душі не відмінили.
Коли по похороні сам у домі
Лишився, він замкнув його на замок,
Виходив рідко, щоб похарчувати.
Порвав усі відносини та зв’язки
Родинні та сусідські й жив лише
Тим скарбом золотим, що потаємно
Громадив, сам не знаючи, для чого.

Та ось одного вечора, коли
У своїй спальні, сівши на долівці,
Він сотий раз перекладав, лічив
І розділяв червінці золотії,
Гадюка приповзла тихесенько
І, мов підіслана, його вкусила в руку.
Заціпив зуби з болю чоловік,
Оглянувся і перший раз тоді
Побачив ту гадюку, невеличку,
Сіреньку, що повзла собі спокійно
В один куток і скрилася в щілині.

Страшенний біль проймав його до серця,
І він, не тямлячи, що мав робити,
Почав з усеї сили висисати
Маленьку ранку на руці і руку
Перев’язав понижче ліктя міцно.
Потім розрізав рану й знов почав
Щосили з неї ссати чорну кров.
Отак він аж до півночі томився
В страшній тривозі, аж знесилений
Ліг у свою колиску і, не мігши
Заснути з болю, став з усього серця
Молитися до бога зі сльозами:

«Могучий боже, пане всеї тварі,
Що напустив на мене сю спокусу,
Молюсь тобі, верни мені здоров’я
І дай прожити в світі ще аж доти,
Допоки зможу із свойого скарбу
Зробить ужиток якнайспасенніший.
Не дам його на храм, не дам жерцям,
Не дам убогим людям на розтрату,
А винайду якесь побожне діло,
Якому б він давав міцну основу,
Так, щоб воно простояло століття
І славу імені твого збільшило».

Чи ся молитва, чи рятунок власний,
Самозаховання інстинктом вчинений,
Допомогли йому, що біль улягся,
І пухлина з руки зійшла помалу,
І він дійшов до давнього здоров’я.
Та гадина від того часу стала
Замість червоних золотих при вході
Нори своєї класти жемчуги
І різні камінці дорогоцінні.

Жахнувся чоловік, коли уперве
Знайшов такий новий дарунок; з дива
Не знав, що діять, та надумав швидко
Скарбонку справить просту, дерев’яну
І в неї класти дороге каміння.
Скарб золотий він закопав таємно,
Лишаючи собі лиш трохи червінців
На прожиття, скарбонку ж положив
Під подушкою у своїй колисці.
Отак він жив спокійно і безжурно,
Любуючися блиском камінців,
Які щодня перебирав утішно,
Забувши й думати про добре діло,
Якому мав би скарб його служити.

Минуло кілька місяців, і вранці
Одного дня, коли він вийшов з дому
Зробить свою природную потребу,
Підстерегла його, мабуть, гадюка,
Бо, виповзши незамітно з щілини,
Обвилася обарінком довкола
Його ноги і укусила в литку.
Жахнувся чоловік, тепер удруге
Побачивши гадюку, що спокійно
З його ноги сповзла і щезла в дірці.

Як стій перев’язав він пояском
Попід коліно ногу, але се
Не много помогло, бо під коліном
Перев’язка була зовсім не щільна.
Нога почала пухнути страшенно,
І біль діймав йому, та він, щодуху
До дому вбігши, солі взяв морської,
І на нозі розрізав сильно рану,
І, з неї кров пускаючи, почав
Її щодуху сильно натирати.
Отак попрацювавши аж до півдня,
Утомлений він ляг в свою колиску
І знов, ридаючи слізьми гіркими,
Душею став молитися до бога:

«Могучий боже, справедливо ти
Наслав на мене сю страшную кару,
Бо я, засліплений, забув свою
Обіцянку. Будь милостивий, боже,
Ще раз охорони мене від смерті
І продовжи життя моє земнеє,
Щоб я покутою і добрими ділами
Міг на спокійну смерть і на спасіння
Душі по смерті тут ще заробити».

Чи та молитва, чи то самопоміч,
Доконана у небезпечній хвилі,
Допомогла йому, досить, що він,
Проспавшися, почув, що біль в нозі
Вменшився і пухлина потахає.
За кілька день він видужав зовсім
І враз із тим забув свою молитву,
Забув про те, в чім обіцявся богу,
І далі вів своє життя звичайне.

Отак пройшли ще місяці чотири.
Вже дерев’яная шкатулка в того
Господаря була трохи не повна
Найкращих камінців і різнобарвних
Кришталів. Вид їх звеселяв день в день
Господареві душу й проганяв
Із неї всяку думку про покуту,
Про добрії діла й душі спасіння.
Гадюки він берігся, як лиш міг,
Та все-таки в одну гарячу ніч,
Коли в своїй колисці пуховій
Не міг заснути, він почув її,
Як тихо виповзла йому на груди
І, висмотрівши місце, укусила
Проти самого серця.

Крикнув з болю
Укушений, та не було вже змоги
Ніяким способом собі рятунок дати.
Отак промучившися до схід сонця,
Він і помер і довгі дні лежав
У тій колисці у запертім домі,
Поки аж сморід трупа не покликав
Сусідів, що, відбивши двері дому,
Знайшли його мертвого. Не діткнув
Ніхто з них ні одної речі в домі,
Ні трупа, ні того, що з ним було.
Покликано жерців, і ті забрали
Усе добро його й мертвеє тіло.
Добро пішло на храм, а тіло, спухле
І чорне від гадючої отрути,
Не віддали священному огневі,
Лиш закопали в землю, наче стерво,
Та й і душі його добром не пом’янули.

1898 рік
Збірка “Мій ізмарагд”

Наступна Притча про рівновагу — Іван Франко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділитись в соц. мережах:
Бібліотека віршів
Додати коментар

Дякуємо!

Тепер редактори знають.