Притча про рівновагу – Іван Франко

Був собі раз цар могутній,
Мав гурток дружини путній
І ще й настрій щоминутний.

Коли доля їм щастила,
Втіхи в хату напустила,
Край усміхом навістила,

То без суму і зневіри
Всі гуляли під гук ліри
І не знали краю й міри.

І як доля іскривиться,
Косим оком подивиться,
Горе втісі спротивиться, –

О, тоді по їх звичаю
Не було кінця ні краю
Смуткові, плачу й одчаю.

Отже, раз в такій годині
Дід, що просить милостині,
У царя був у гостині.

Раз прийшов – там танці, крики,
Регіт, скоки ї музики,
Мов безумних дім великий.

Всі вертяться, плещуть, скачуть,
Мов ворони в гурті крячуть,
Діда мов зовсім не бачать.

Дід постояв остовпілий.
«Чи ви всі тут поцапіли?
Розходились, аж попріли!»

Дід склонивсь: «Мир сьому дому!
Я прийду собі потому».
І прийшов у дні шостому.

Бачить: всі немов отруті,
Мов терпіли б муки люті,
Охають у дивній скруті.

Цар сам, мов прибитий, ходить,
Мов на погребі заводить,
Смутки сіє, сльози родить.

Дід аж крикнув: «О, на бога!
Що тут за печаль премнога?
Що за плач? Яка тривога?»

Цар, знай, хлипа: «Горе, горе!
Всіх нас лихо переборе!
Всіх заллє розпуки море!»

«Що за горе?» – дід питає,
Та ніхто гаразд не знає –
Плачуть всі, то й він ридає.

Каже дід: «Вельможний царю,
Дам вам раду на сю чвару,
Не цурайтесь мого дару.

Ось вам перстень – не коштовний,
З бронзи литий, не густовний,
Але він розради повний.

В добрій чи лихій планеті
Завше майте на прикметі
Напис на його сигнеті».

Цар: «Якої ж хочеш плати?
Бо ж не слід, щоб цар багатий
Мав від діда дар приймати».

Дід: «Візьми, ласкавий пане!
Се тобі за скарби стане.
А мені се зовсім тане».

Дід вклонивсь і вийшов з хати,
Цар же напис став читати
І безмірно реготати:

«Що бувало, те манеться,
Що не було, ще станеться,
А що єсть, усе минеться».

«Ото мудрість! – закричали,
І з царем всі реготали. –
Ми ж се все й без діда знали».

Та, подумавши, по хвили
Разом очі всі спустили
І носами покрутили.

Цар же, як прийшла турбота
Або радість і охота,
Не рвавсь, мов сліпий до плота.

Лиш на дідів перстень гляне
Та й згада: «Добро й погане,
Все минеться й знов настане».

І де гнів був і неввага,
Пристрасть, лютість, дика спрага,
Там приходить рівновага.

1898 рік
Збірка “Мій ізмарагд”

Також читайте Притчу про смерть — Іван Франко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділитись в соц. мережах:
Бібліотека віршів
Додати коментар

Дякуємо!

Тепер редактори знають.