Раз цар один на ловах заблудився
Посеред гір і не було нікого
При нім, щоб з ним хоч словом обмінився.
І зголоднів. А мав з собою много
Їди, та страва в рот йому не йшла,
Бо він обідать звик серед шумного
Кружка жінок і слуг. Та ось з села
Далекого пастух іде до стада,
І стежка повз царя його вела.
І цар зрадів. «А ось мені розрада!»
І крикнув пастуху: «Здоров був, брате!
Будь тут мені як вся дворян громада!
Ходи, сідай зо мною враз снідати,
Бо не привик я їсти сам один». –
«Здоров був, царю! – став пастух казати. –
Не може твій покірний селянин
Снідать з тобою. Се йому не слід». –
«Не може? – скрикнув цар. – З яких причин?
«Бо запросив мене на свій обід
Ще старший цар від тебе, цар безодні,
Цар неба і землі, цар на весь світ.
Я, царю любий, піст держу сьогодні». –
«Га, добре діло! – мовив цар. – Та знай:
Я цар, оба ми втомлені, голодні…
Для мене, братику, свій піст зламай!
Снідай зо мною, завтра пость всю днину!» –
«Я радо, царю, се зроблю, лиш дай
Мені поруку певну, незрушиму,
Що доживу до завтрашнього дня,
І проживу всю днину ту, і встигну
Сповнити те, що богу винен я».
Зворушили царя слова ті пастухові.
Він мовив: «Справді, не мені рівня
Той цар, і з ним я не стою у змові,
Тобі поруки я не можу дать!
Іди й йому ти вірно встійся в слові!»
Пастух пішов, а цар сів сам снідать.
1898 рік
Збірка “Мій ізмарагд”
