На Цейлоні святому
Є кипарис високий,
Розкішний, тисячлітній,
У світі одинокий.
Журчить з його коріння
Малесенький поточок,
Ніхто не тямить, щоб він
Зронив один листочок.
Як перший лист ізронить,
То твердо вірять люде,
Хто з’їсть отой листочок,
Той вічно жити буде.
І довгі вже століття
Побожнії буддисти
Стоять під кипарисом,
Читають акафісти.
Звернувши очі вгору,
Перебирають чотки
І ждуть, аж з кипариса
Впаде той лист солодкий.
І ждуть собі безсмертя,
І мруть один за одним, –
Нові приходять з серцем,
Прагнущим і голодним.
І ждуть того листочка –
Ніяк не відірветься!
І ждуть, і мруть в тій вірі,
Що хтось його діждеться.
1898 рік
Збірка “Мій ізмарагд”
Також читайте Притчу про нерозум — Іван Франко
