Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана й батога,
І зуби, як сніжинки, білі,
І млосна на устах юга…
І я хмелію. Та не дуже,
Кажу собі – це не вона!
Це так із мене жарти струже
І вже невперше – сатана!
Борюсь! А після перемоги,
Як лежемо вже ледь живі,
Намацую маленькі роги
Під косами на голові.
Читайте далі вірш Дмитра Павличка – Нема, нема…
