Шаблюкою воронованою,
виплеканою вогнем,
Україна тягнулась кронами
до неба.
Ген татарські горять вогні,
голі стріли в обличчя мечуть.
На Богдановому коні —
предтеча.
Голомозого турка брат,
не потурчений і в неволі,
він гасав в шелюгах Дніпра,
в дикім полі.
Що не лях — басурман, що не
татарва стетеріла — — всяка
козака конем не мине
харцизяка.
А наїде феска яка,
а наскочить синя кіраса —
полонитимуть харпака
смертним прасом.
Вже тут, голубе, не лови
ґав: умить отакої ґави
запізнаєш, що геть твій вік
чисто збавить.
Шию витягне з плеч. Із піхв
рубцювату вийме домаху —
раз ударить і вдруге б міг,
дав маху.
І не турок, а степовик,
як буй-тур степовий невкоськаний,
вже під зашморгом ронить сміх
безголосий.
Наступний вірш поета – Тепла утома спада
