Раз Бетховен зайшов у гості – Василь Стус

Раз Бетховен зайшов у гості.
Буду вдома. Куди іще б?
Стіни стали круті і гострі,
ніби скелі. А це плачем
визирає гроза, мов гаддя,
і приручені блискавки
з ним обручені — на багаття
для холодних світань. Київ
ліхтарями світив спросоння,
світло шастало у вікні,
місто сліпнути стало. Сніг
промережувався в косопис,
оркестрові стихали півні,
увертюрна влягалась тиша,
і похмуро пливли вогні,
жовтороті од вітру й хвищі.
А Бетховен уже вперед
нахиляє голову туром,
і ламається поперек
непокірним лячним ноктюрном.
Морок сплеснув, неначе птах,
серце бубоном б’ється в грудях.
Хай бубнявіє. Не питай,
буде буря, а чи не буде.
Рами вікон, мов чорні ноти,
на підлоги лягають — грати!
І волосся його розпатлане
повилося музичним простором.
Він мовчить. Але я мовчу,
але я розірвусь од злості.
Цідять морок непевні гості
оркестранти. Чоло печуть.
Зачекай. Він, шалений бог,
Архілохом кривим і воєм
наступає на очі напористе
епілептика грім-бровою.
Київ — де ти? Горить земля,
чорна нота долівку спалить,
чорна нота одвіку бавиться
і змією все б’ється зляканою.
Маестро. Зажди. В ніч.
Не пали. Бо поллється з горла,
вирветься враз прогіркла
радість, плоскоступа і змокла.