При березі гори в жалобі,
снігами лямовані хмари
всі чорні, мов покрив на гробі,
під ними узгір’я, як мари…
Така тут земля. А на морі…
Чайки якось хижо кигичуть,
злу радість я чую в тім хорі,
мов згубу на нас вони кличуть.
Рипить корабель, стогне тяжко,
здригається, наче конає,
угору здіймається важко,
ще важче уділ поринає.
Маленький гурток подорожніх
притих, не почуєш і слова,
лише по каютах порожніх
іде якась жаска розмова.
То вітер часами закине
з віконечка снігом-крупою
і в двері покинуті лине,
злий холод несучи з собою.
День, вечір, ніч, ранок – все біле,
все тьмяне, ні темне, ні видне:
за хмарами сонце зомліло,
від місяця мла тільки блідне.
Мандруємо вогким туманом
назустріч сліпій сніговиці…
Так линуть малим караваном
у вирій запізнені птиці.
16 січня 1911 рік
З подорожньої книжки
Чорне море, попід Анатолійським берегом
Поза збірками
