І я родивсь у любій україні,
Природа радощі послать мені клялась,
Мені, ще немовляточку-дитині…
І я родивсь у любій україні,
Весна ж моя гіркими облилась.
Весна нам раз красна, – не буде більше;
Моя давно вже, о! давно вже одцвіла.
Мовчущий бог… о, плачте, браттє, гірше!..
Мовчущий бог світив, знай, тихше, тихше
Та й зник, мов сон, мов сну туман-імла.
І се – стою на темному вже мості
Твойму, о вічносте! Возьми назад свою
Обіцянку, що доля прийде в гості
До мене… Ні! тобі я й молодощів
І радощів недоцвіт оддаю.
Перед престол ясний твій воссилаю
Мою печаль, мій жаль, закрите божество!
На сю планету прилетіла з раю
Благая вість, що в тебе у звичаю
Блюсти закон і правди торжество.
Тут, кажуть нам, злих страхіття великі,
А добрих радощі неізреченні ждуть;
Розкриєш тут ізвиви серця дикі
І загадки судьби про вічні віки
З’ясуєш, щоб нам горенько забуть.
Знов буде тут вигнанцям україна,
А терновим вінкам злиденницьким кінець.
Тут правдонька, всевишнього дитина,
Мого життя туги важкі вхопила,
Щоб схаменувся, хто її отець.
“Нагороджу тебе я в другій жизні, –
Оддай мені твої дні красні весняні…
Нічого більш я не скажу тобі…”
Повірив я, мовляв, грядущій жизні,
Оддав їй дні веселі весняні.
“Оддай мені в Лавуроньку кохану,
Красу всіх дівоньок і молодиць оддай.
Воздам тобі восторгами за рану
В раю…” І я, мов окаянну,
Прогнав її із серденька за рай.
“Вона довги платити буде мертвим, –
Наш гордий світ гуртом зареготавсь, –
Се деспоти надією по смерті
Лестять наш ум, що, як ми будем мертві,
Дак оживе наш прах чи глина й грязь”.
Без сорома єхиди глузували:
“Злякавсь єси святих, тим що старі, казок.
А чим сей світ боги твої спасали?
Чим ветху сю будівлю підпирали?
У нужді розум наш веде до вигадок.
Що вічність? Ти її зробив із праху
І під покривалом ховаєш у гробах.
Се нашого тінь велетенська страху,
Що змалечку лякає горопаху
У совісті химерних дзеркалах.
А що ти звеш безсмертєм, пане брате?
Чи збреханий портрет живих, як ти, людей,
Чи мумію, дитя жерців ушате,
Бальзамними надіями багате,
Що оживе знов пестуном страстей?
З твоїх надій зотліннє кепкувало,
Що істина тобі за радощі дала…
Шість тисяч літ усе в землі мовчало
І мертве ще ніколи не вставало
Одержати награду за діла…”
Я бачив, як у вічність врем’я лине
І як природа, мов той труп, нага лежить;
Ніхто не встав ніколи з домовини…
І все-таки, небесні божі сили,
Я вірував у ваш благий завіт.
Ти, вічносте! всі радощі віддав я
Тобі і се – лежу, повергшись ниць
Перед судом твоїм, о всеблагая!
А натовпу наругу занедбав я,
І жду твоїх спасенних обітниць.
Рече ж тоді з небес незримий геній;
“Однаково люблю я всіх моїх діток
І доказ їм любові дав моєї:
Н а д і ю й р а д і с т ь, дві лілеї,
Красу моїх улюблених квіток.
Хто з них одну на втіху вибирає,
До другого з сих двох не поривайся чуд.
Хто вірує, нічого не жадає,
Наука се стара, як світ зазнає.
Історія – се всьогосвітній суд.
Надіявсь ти – оце твоя й награда;
І вірував – оце ж і рай життя твого.
Минулася нудьга твоя й досада.
Хто миг один (скажи пророкам ада)
Занапастив, не верне й вій його”.