У мене тіло з мармуру.
І в горлі
спинився крик:
несила продихнуть.
У мене очі
згасли, ніби зорі,
а руки рвуть ланцюг,
котрий не розірвати.
І є гірка відрада в тім,
що мармур
научений мовчати од віків.
Хай мовкне горе
і німіє біль,
одягнені у камінь,
мов у панцир.
Тож уподоб мене,
бажаний сон,
допоки день не вихопиться з дзвоном,
узявши сонце віще, мов ліхтар.
А покищо — не руште:
тихни, ніч,
змовкай, печаль,
в важкому заборолі.
Стань гордою в мовчанні
і лічи
хвилини, дні, роки а чи століття,
допоки не прорвешся раптом криком
пожарищного степового дня!
Також читайте вірш Василя Стуса – Ревіло радіо
