А скажи — Модільяні був ідіот? —
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.
— Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, —
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.
— Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.
— Так, мистецтво — то завше надмір, —
відповідав, виціловуючи коліна.
— Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір —
У вірі,
у звичках,
у смаках,
просто — в примхах.
— Так, моя маленька. Саме так.
Ти як завжди говориш діло,—
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.
— А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, —
охриплим голосом проказувала вона.
— Так. В узголів’я і неодмінно —
троянди,— не своїм голосом
я погоджувався покірно.
— Яка докучлива муха —
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.
