Захмелів землею дуб,
Захмелів коньячним духом,
Почорнівши од натуги,
Золотавіє од дум.
Запорожець — нелинь-дуб
Край борів отаборився.
Дідьком гнаний, вітер нісся,
Шарпав крону, в дупла дув.
Дуб, важкий, неначе дзвін,
Облітає у дзвіночках.
Тільки мало дня і ночі,
Щоби видзвонився він.
Мало років і століть,
Мало зим і хуги мало,
Аби геть пооблітало
Листя із козацьких віть.
Мало років і століть,
І зичливості, і злості.
Він стоїть, простоволосий!
Вітер дме, а він стоїть.
Вітер дме, а він стоїть.
І пірнувши, наче в віру,
В небі горнім, в небі зірнім,
Як вогонь палахкотить.
Наче сонце ще до дня
Свого вершника пускає.
Золота корона сяє.
Тільки — вершник — без коня.
Синій коню! Долинай.
Тільки скоро! Долинай.
Бачиш — поруб? Долинай.
На сю пору.
Також читайте вірш Василя Стуса – Їй-богу, так, напевно, має бути
