Рясний садок і затишний я знаю
І знаю там ще вишню я одну —
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотині
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?
Я жду її,— і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки,
Ще треба ждать, а серце ж то не ждеї
Хвилина… дві… і — ось уже я чую
Крізь тишу ту безгучную, німую
Мов шелест там, немовби хтось іде.
1888 рік
Весняні сонети
Наступний вірш поета – Сяють зорі…
