Він дивився на мене. Умовляв.
Переконував вибалушеними очима.
Такі мама часом галушки варить,
Коли дуже вже їстоньки.
Він соромив мене. Присоромлював.
Погрожував. А коли досолити часом
Галушки, то вони
Ніби й солодші.
Він починав лаятись. По-єфрейторськи.
Він пробував ставити під козирок.
Вище козирка вистрибнути.
А я ложкою виловлював останню
Галушку з миски.
Він зайшовся кашлем. Почав синіти.
Шия стала, як спина вишмагана.
Мама б останнього індика зарізала:
Їж тільки, сухоребрий.
Наступний вірш Василя Стуса – Балухаті мистецтвознавці
