Пітьма тайгова — як Елізіум,
модринна глиця — ніби сліз
окалини. В мошкарнім лісі
в кошмарнім краї — всі зійшлись
твої трускі стезі. Віднині
спроваджуй тьмяних днів разок
і в надра, як в слова глибинні,
спускайся, кайся і пісок
пересипай, перелопачуй,
переливай, перемивай
своєю кров’ю. Не достачиш —
на ту покуту. Так і знай,
що не достачиш. Чорні тіні
стоять, мов склякле вороння,
вітри завіяли осінні,
а голова — немов горня,
допіру витягнуте з печі.
Дарма! Не заховаєш в плечі.
Читайте далі вірш Василя Стуса – Ніч скульптора
