Недовго жив я ще, лиш сорок літ,
і сил не тратив на пусту мамону.
Невже ж уже минув я свій зеніт
і розпочав спадистий шлях до склону?
О бідна расо, що такий твій плід
слабий! Хвалиться ним нема резону.
Та й швидко ж той твій метеор поблід,
не мавши навіть доброго розгону!
Аж соромно, та що його робить!
І кінь, мовляв, не тягне понад силу.
Хай велетні могли співать, творить,
могли боротись, тішиться, любить
в вісімдесятім році — нам в могилу
вже в сороковім треба карк хилить.
1900 рік
Збірка “Із днів жруби”
Також читайте вірш Не можу забути! — Іван Франко
