У наш час буває важко уникати люду,
Всі ткнуться, збиваються у єдину купу.
Це вже не люди, а якісь суцільні тіні –
Куди не сунься там знову ці мерзенні пики.
Немає в них життя чи мрії,
І дуже рідко можна ще розгледіти відчуття надії.
Але при цьому нікуди від них ти не втечеш,
А поведешся – з ними разом пропадеш.
Тому тікай від них, тікай!
Забийся, заховайся хоч в сарай!
Іноді з твариною німою в самоті,
Куди цікавіше, ніж у “людяній”, але всередині мертвій вже юрбі.
Тож відходь подалі від цих мерзенних пик,
Вибирайся частіше на природу,
Збирайся у нову дальнюю дорогу.
Але щоб на довгі милі і не чути цей мерезенний особовий писк.
І не бійся залишатись наоднині,
Так, відключись, не читай новини!
Забий на свої рутинні днини!
Тепер собою керуєш тільки ти однині…
Ти бачиш знову речі вірні –
Шум струмка, спів солов’я,
Сонця проміння, вітру вітчуття…
Твої думки знову є тобі покірні.
Тепер знаєш, що не страшно бути сам-одному –
Ти очистився і знову втуляєшся в чиюсь спину і їдеш на роботу.
Тож чекаєш тільки, щоб знову побути ти самому
І приміряти це чудове відчуття земного.
Вже все одно на ті мерзенні пики
І, як казав радянський Сталкер ще задовго:
“Тільки там, у гармонії з собою
Ти зрозумієш, що лиш одному тобі насправді круто”.
Автор: Клименко Давид
Для тих, хто бажає опублікувати власні вірші на нашому сайті — читайте як це зробити в розділі «Публікація віршів»
