Колись мене ти, Київ, визубриш
на ребрах прибережних круч,
від рук, в конвульсії покручених,
і до очей, для смерті визрілих.
І все простиш мені, приблудному,
і мовиш, пружачись в горбах.
Я стільки кров’ю перепах,
що стільки ж дивно, скільки й чудно.
Також читайте вірш – Село посеред тиш
