Як согрішив Адам у раї,
І потім людський весь народ
В тяжких гріхах почав бродити,
Два ангели, Арот, Марот,
Сказали богу: «Боже, батьку,
Невдалий твір твій – чоловік!
От бач, твою зневажив волю,
З твойого шляху геть утік.
Таку малесенькую пробу,
Як ти йому в тім раю дав,
І тої не вдержав, безтямний,
І волю він твою зламав!»
«А ви б, міркуєте, вдержали?» –
Господь до ангелів прорік.
«Ах, господи! – Арот аж скрикнув. –
Що ангел, то не чоловік!»
«Ну, добре, йдіть до Вавілона!
Людей неправедних судіть!
Судіть по правді, та вважайте,
Самі в покусу не впадіть!»
Гуде по Вавілоні слава,
Загомонів увесь народ:
Судді преправедні явились,
Арот і брат його Марот.
Мов звіра дикого з оселі,
Так кривду з-між людей женуть,
Розсуджують царів і бідних
І з шляху правди не схибнуть.
Радіє люд. Одна в задумі –
Астарте, віщая жона.
«Не віриш?» – люд її питає.
«Попробую», – рекла вона.
На другий день препишно вбрана
Вона в судилище пішла,
За нею ж повний збан рабиня
Вина солодкого несла.
«Послухайте, судді правдиві, –
Вона розсудливо рекла, –
З мойого саду бистра річка
На млин сусідові текла.
В сусіда жінка язиката
Мене неславить; за сей чин
Я відкопать веліла річку,
Ось і стоїть сусідів млин.
Сусід мене з слізьми благає
На млин пустити воду знов,
Бо се ж увесь його прожиток,
Його й дітей, п’ятьох голов.
А я тверджу: не має права
На воду ту отой мужик, –
Та воду я пущу із ласки,
Як жінці виріже язик.
Сього не хоче він зробити,
І млин його сухий стоїть,
Тож вас питаю: чи по правді
Зробила я? Судді, скажіть!»
«Недобре ти зробила, пані! –
Сказали враз Арот, Марот, –
Вітця й дітей за те карати,
Що завинив жіночий рот.
Клеветницю пізви до суду,
Сама зневаги ти не мсти,
А річку із свойого саду
Сусідові на млин пусти!»
І врадувалася Астарте.
«О, веселись, душе моя,
Що праведних таких і мудрих
Суддів знайшла нарешті я.
Всі царськії судді признали
За мною правду, та пекло
Мене сумління, що тим людям
Роблю я кривду й люте зло.
О, звеселюся нині з вами!
Ви шлях вказали в темноті!»
І налила вино перлисте
Вона в три кубки золоті.
Міркують ангели: «На кривду
Вона не хоче нас підбить,
Ми ж видали вже суд правдивий!»
І прийнялись вино те пить.
Та швидко кров у них заграла.
Одні їм зорі й небеса,
Один їм рай, одна їм правда –
Астарти дивная краса.
«Склонись до наших просьб, о пані,
Пробудь сю нічку з нами туті
Дамо тобі, чого бажаєш,
І інший видамо засуд».
Смієсь Астарте, доливає
Вина, піддразнюючи їх.
«Засуд свій ви змінить готові
За нічку пестощів моїх?
Не хочу іншого засуду.
Пощо мені богів гнівить?
Я з вами ніч одну пробуду,
Та ось що мусите сповнить:
Скажіть мені те тайне слово.
Що вас у небо підніма,
Веде перед престол господній!
Тоді віддамся вам сама».
Вином розпалені й любов’ю,
Шепнули їй те слово вмить.
Смієсь Астарте, доливає
Вина, ще дужче їх дразнить.
«Ні, я роздумала! За слово
Своєї честі не продам.
Пощо мені воно? Чи нам же
Іти по ангельським слідам?
Прощайте, судді!» – «Стій!» – ревнули
Арот безтямний і Марот.
На неї кинулись, мов звірі.
Насильно їй заткали рот.
«Ти наша! Не гадай тікати!
Даремно просьб і слів не трать!
Ми сильні! З наших рук тебе вже
Й сам бог не зможе відібрать».
В тій хвилі шарпнулась Астарте,
Таємне слово прорекла
І щезла разом. З рук насильних
Вона до бога утекла.
Сказала богові всю правду.
«Гаразд зробила, доню, ти!
Іди ж тепер і до схід сонця
На небі зіркою світи!»
Арота ж і Марота к собі
Покликав бог і так прорік:
«Ну, хлопці, встереглись покуси?
Що ангел, то не чоловік!
Скажіть самі, як вас карати?
Чи в пекло, де чорти є всі,
Чи волите до суду висіть
Стрімглав онтам на ланцюзі?»
І на лице своє в покорі
Упали ангели й рекли:
«Карай нас, господи, дочасно,
Лиш в пекло між чортів не шли!»
Край Вавілона рів глибокий.
Арот з Маротом досі там
На ланцюзі за ноги висять
На пам’ять праведним суддям.
