Незграбно ворон кружеля,
незграбно кружеляють сосни,
і кружеляє безголоса
осіння крижана земля.
Промерзлий крик гаптує пні,
в пониззі — сніжні кучугури —
як грудка виснажених снів,
білясто-білих од зажури.
Тріпоче небо голубом
в кущистім лісовім надбрів’ї…
А шляхом шастали сузір’я,
і на вибоях ув обіймах
стенались, клацали очима
і гасли, і горіли днем,
чамріли од димів водневих
і навмання шугали в шир.
Шалений. Грозовий. Безокий.
Давились коміром вітри,
і світ Мойсеєвим пророкам
світив купини на горі,
на чорній, вигорілій, згореній,
на спалій рані. Гоготів
просічним світлим коридором,
кажан на досвіток летів.
І кружеляв зболілий ліс,
торкався іклами кажанних
пожухлих крил. Він так бажав
сповити лет під жухле листя.
Читайте наступний вірш Василя Стуса – У Мар’їнці стоять кукурудзи
