Цар дикого лісу

Жив де не жив багатий граф. Мав він немало різного маєтку, а найбільше мав лісу. Лісів мав стільки, що не знав їм ні краю, ні кінця.
Графські ліси охороняли гайові. Одного разу один гайовий, блукаючи в лісі, вийшов на галявину й сів собі відпочи­ти. Дивиться ураз, а з хащі вибрався Дикий чоловік. Тільки помітив гайового, напудився і під кліпом ока зник. Гайовий дуже хотів знати, що то за дикар. Коли дістав від графа платню, каже йому:
— Там і там я видів Дикого чоловіка. Я відпочивав па галявині, а він вибіг з гущавини. Тільки помітив мене, як тут же зник.
Очі графа засвітилися, коли це почув.
— Мусиш Дикого чоловіка піймати. Коли ні — ти корот­ший на голову.
— Вельможний пане! Як мені піймати дикуна, коли він біжить, як олень,— не встигну руку підняти, а його вже нема…
— Знати нічого не хочу! Ти мусиш піймати Дикого чоло­віка, і все! А коли ні — злою смертю помреш!
Гайовий повертався додому зажурений. Він навіть пошко­дував того, що сказав графові. «Чому я нагадав про Дикого чоловіка?» — сварив себе.
Дома гайовий розповів про все жінці. Заплакала жінка, руки заломила від жалю.
— Що чинити? Що чинити? — примовляла вона в сльозах.
Після двох днів гайовий знову зустрів графа й почав про­сити, щоб його відпустив:
— Великоможний пане! Ви мені завдали великого клопо­ту і поставили переді мною складне завдання. Я мушу зараз іти по світу, щоб від мудрих людей дістати пораду. Ви знає­те, що я живу з служби у вашому лісі. У мене жінка, діти. А хто їх буде годувати, коли я заберуся світом? Я прошу вас: не дайте погинути моїй родині в голоду, доки не буде мене дома.
Граф дав згоду.
— Можеш собі спокійно іти… Я не забуду твоїх дітей, не забуду і твоєї жінки. А як тільки приведеш до мене Дикого чоловіка, дам тобі велику нагороду.
Гайовий заспокоївся і каже своїй жінці:
Граф погодився платити моїй родині гроші, доки я не повернуся. Приготуй мені на дорогу їсти, бо я йду далеко.

Жінка їжу приготувала, гайовий в дорогу рушив. Іде він з села до села, з міста до міста, з держави в державу. І шу­кає він такого порадника, котрий дав би йому мудрості, як піймати Дикого чоловіка. А одного разу гайовий зайшов до густого лісу і блукав цілий день по бездоріжжях. Тут, у лісі, його й ніч застала. «Що чинити? Де переночувати?» — ду­має він. Вибрався на високе дерево, оглядається у всі сторо­ни. Зрадів ураз, побачивши дим.
— Ось там куриться. Піду туди. Де є дим, там має хтось бути. Бодай переночую. А може, і їсти дадуть.
Зліз з дерева на землю і поспішив до місця, де курилося. Між деревами знайшов малу хатину. Отворив двері і чемно вклонився старенькій жінці. А бабка була така стара, що голова її вже падала на коліна.
— Добрий вечір, мамко!
— Доброго здоров’я, синку! Велике діло тебе сюди приве­ло, бо місце у нас відлюдне, тут люди не бувають.
— Немале діло, мамко… Я — гайовий, служу в одного гра­фа. Раз у лісі на полянці я увидів Дикого чоловіка. А він тільки помітив мене, як під кліпом ока зник. На другий день я графові розповів про нього. Граф дуже зацікавився тим чоловіком і наказав будь-що піймати його. Коли не пій­маю — мені страшна смерть. Тому я пішов світом, щоб десь знайти пораду. Дуже вас прошу, люба мамко, порадьте, ко­ли знаєте. Живете ви на землі немало, хащу знаєте добре, може, вам траплялося видіти Дикого чоловіка…
Бабка пошкодувала тайника:
— Ти, синку, у великій біді. Щось тут треба робити. Та спершу сідай до столу, повечеряй. Ти, напевно, зголоднів.
Баба поклала на стіл страву. Гайовий повечеряв. Після вечері баба йому каже:
— Я тобі, сину, пораду дам. Як повернешся до свого краю, попроси від графа красного стола, красну скатертину, всілякої страви і всіляких напоїв. Це все поклади на віз і повези до лісу на ту галявину, де ти зустрів Дикого чоловіка. Стіл поклади на траву, прикрий скатертиною, яка сягне до самої землі. На стіл постав їсти й пити. Та не забудь взяти з собою і міцної мотузки. Бо, коли Дикий чоловік наїсться, нап’ється й засне, тим мотузкою зв’яжеш його і привезеш до графа.
Гайовий вислухав пораду уважно. Переночував, а вранці встав, подякував бабці за гостинність і рушив додому.
Прямо з дороги повернув до графа:
— Так і так, ясновельможний пане! Беруся привести до вас Дикого чоловіка в тому разі, коли приготуєте для мене: красного стола, скатертину, страви і всіляких напоїв. Дайте мені і міцного мотуза. Потрібен також віз, щоб було на чому все повезти до лісу.
— То мале діло! Я тобі дам усе, що просиш.

Граф приготував те, що гайовий просив. Гайовий поклав на воза, погнав коней до галявини. Знайшов зручне місце для того, щоб поставити стіл. Накрив стола скатертиною, наклав їжі й напоїв. Коня з возом повів далеко в корчі, сам повер­нувся, заліз під стіл і з під скатертини дивиться.
Не скоро, та все-таки вийшов Дикий чоловік на галявину. Тільки побачив стола, як втік. Та гайовий терпеливо сидів собі під столом і чекав. Через невеликий час Дикий чоловік знову з’явився. Крадучись, мало-помалу все до столу та до столу наближається. Зненацька знову злякався й ноги під себе. Багато разів виходив з лісу, наближався до столу й тікав.
А далі насмілився, приступився до страви, до напоїв. Такого він ніколи ще не бачив. З страхом взяв страву й почав їсти. А їжа йому дуже полюбилася. Попробував і іншої. Посма­кував і цю. А потім взявся за пляшку з вином. Прийшло до смаку й вино. Випив раз, випив удруге. Не забув і про пляшку з горілкою. Посмакував горілку.
Напій вдарив Дикому чоловікові в голову. Чоловік повесе­лів, осмілів й захотів ще випити. Так випив він кілька скля­нок, поки зовсім не сп’янів. П’яний почав співати. Співає, співає, п’є далі. Вже нікого не боїться, нікого не соромиться, хоч ледве тримається на ногах. Ще й підскакувати пробує, ніби музики грають. П’яний падає на землю, а пляшки з рук не випускає. Розливав напій до того часу, що повалився на землю і міцно заснув. Гайовий виліз з-під стола, мотузом міцно пов’язав Дикого чоловіка. Той нічого не чув і тоді, коли гайовий його поклав на воза й віз до графа.
Коли прочунявся, почав собою кидати, вириватися. Та да­ремно. Звільнитися не міг, бо руки й ноги були пов’язані.
Граф приготував для Дикого чоловіка невелику хату. На стінах довкола поставив дзеркала, щоб той себе видів. Му­чився, мучився неборак, кидав собою сарака, бо був у кож­ному дзеркалі. Довго, дуже довго не міг звикнути до хати з дзеркалами.

Граф задумав показати піймане чудо панам не лише своєї держави, але й сусідньої. Написав усім, що в нього є такий і такий «звір», що подібного ніхто ніде ніколи не видів. І покликав граф панство до себе в гості. Зібралися королі, міністри, з’їхалися генерали, бо кому не хотілося увидіти диво? Граф поклав на столи таку багату гостину, яка звикла бувати тільки у вельможних царів. їли, нили, веселилися, а музика їм грала.
А графський син — трирічний хлопчина — захворів і ду­же жалісно плакав. Не можна було його ні розвеселити, ні забавити. І батько, і мати, ще й слуги мають клопіт з ним. Графиня носила при собі на поясі багато ключів від хат, палат і комор. Щоб якось втішити хвору дитину, взяла клю­чі і почала ними подзвонювати. Хлопчик задивився і пере­став плакати. Мати зраділа і подала синові ключі.
— Слава богу, що перестав плакати. Най пограється клю­чами! — промовила.
Залишила графиня хлопця одного, а сама пішла до гостей.
Хлопець зліз з постелі, непомітно вибрався з кімнати. На дворі став перед будиночком, де жив Дикий чоловік. Почав хлопець приміряти ключі до дверей. Один ключ, на нещастя, потрапив до дірки, хлопець ним крутнув, двері відчинилися. Дикий чоловік скочив через дитину на двір і втік так, що тільки вихор за ним подув. Хлопець налякався, побіг до своєї кімнати, забрався до свого ліжка, а ключами кинув на землю.
Панство погостилося, повеселилося, а потім піднялося з-за столів, бо вже час глянути і на чудо.
Вся громада папства рушила юрмою до будиночка, де був Дикий чоловій.
Граф з гонором відчинив двері. Дивиться, а в будинку нікого нема. Зганьбився й розізлився, бо одні пани над ним сміються, інші мовчать, а треті у вічі кажуть:
— Ти нас обдурив!
Між гостями неприємна бесіда, бо шум пішов по натовпу, бо почулося вже й кепкування над графом.
Граф питає:
— Хто випустив дикуна?
Жінка графа була щира і призналася, що ключі передала хлопчикові для забави.
Привели хлопчика:
— Ти відімкнув двері?
— Я.
— А що ти видів за дверима?
— Великий чоловік скочив над моїми плечима і втік.
Почали пани хлопця судити. Одні кажуть:
— Треба його стратити.
— А як дитину стратити? — протестують інші.
— А що з ним вчинити?
Один старий пан дав таку пораду:
— Дитину судити до смерті не можна. Якщо хочете його покарати, спровадьте його світом так, щоб ніколи не вернув­ся до свого домівства. Та нехай з ним піде і вояк. На дорогу дайте таке письмо, щоб хлопець в чужих банках міг дістава­ти грошей у такій кількості, яка йому потрібна.
Граф послухав старого порадника. Найняв синові вояка, приготував у дорогу — дав їсти, пити, грошей. Так хлопчик з товаришем подався у світ.

Ідуть, куди їх тільки очі ведуть. З села до села, з міста до міста, з країни до країни. Доти блукали, що потрапили до столиці, в якій бував цар. Воякові докучило волочитися по світу. Він і попросив царя:
— Візьміть мене на службу.
— Добре! Я тебе візьму, бо мені слуга потрібен. Саме вчора від мене пішов садівник. Коли розумієшся на цьому ділі, ставай на його місце.
— Я розуміюся і в саду буду працювати охоче. Але я не один, зі мною маленький хлопчик.
— Нехай і він залишається.
Цар мав таку дочку, як той хлопець. «Нехай собі двоє граються,— подумав цар,— веселіше їм буде».
Хлопчика одягли, бо в дорозі обірвався, діти собі грають­ся, бігають по дворові, по саду.
Вояк робив своє, спершу не дивився на дітей. А потім позавидував хлопцеві, якого любила не тільки дочка царсь­ка, але любили і її родичі. Похмурився вояк, мовчить, зне­навидів хлопця.
Літа минали. Діти росли. Прийшов час записати малих до школи. Записали їх. Діти ходять весело, вчаться добре.
І цар, і цариця настільки полюбили хлопця, що прийняли його за свого. Так з ним поводяться, як з власного дитиною. А вояк ще дужче заздрить. Сердиться і весь час думає, як би звести хлопчика з білого світу. Та й додумався вояк до такого: «Скажу цареві, що хлопець знає про золотокрилих качку, яка несе яйця, може висидіти золотокрилих качат».

Коли одного разу цар гуляв по саду, похвалив вояка за порядок, той і каже:
— Пресвітлий царю! Ваш сад був би ще кращим, коли б у ньому літали та й вили гнізда золотокрилі качки!
— А звідки взяти таких?
— Не знаю, але наш Іванко малий добре знає.
Цар здивувався і дав покликати хлопчика:
— Іванку, я чув, що ти знаєш про золотокрилих качок, які несуть золоті яйця?
— Я не знаю.
— Знаєш, тільки не хочеш сказати! — каже вояк.— Ти мені хвалився.
Цар вже дуже хотів мати чарівну птицю, тому легко пові­рив садівнику й сердито гукнув до хлопця:
— Ти знаєш! І мусиш добути золотокрилу качку! А коли її не добудеш, ти коротший головою.
Та що тепер чинити? Царського наказу міняти не можна. Цариця й дочка пошкодували хлопця, а відпустити його у світ мусили.

Йде Іванко, йде горами, лісами, полями з села до села, з міста до міста. Заплив у високі верховини. Дороги тут ніякої. Загубився, плачучи блукає по хащі. Уже й зголоднів. Де видить ягідки, малину — збирає і їсть, щоб не загинути. Якось сів собі під деревом відпочити. До нього приступився невідомий чоловік.
— Чого ти, хлопчику, журишся?
— А що з того, коли я вам скажу? Ви мені і так не поможете.
— А коли допоможу?
— Так і так… Цар наказав мені принести золотокрилу кач­ку. А я про неї і не чував.
— Ходи зі мною, то мале діло! Я тобі допоможу.
Взяв чоловік хлопця за руку, повів за собою, каже:
— Я тобі знайду золотокрилу качку, що несе золоті яйця.
Привів чоловік хлопця до своєї хати, що стояла в густій хащі, передав трьом дочкам.
— Спершу нагодуйте хлопчика, бо він голоден. Доки я повернуся, навчіть його співанки. Та такої, щоб її мусили співати й ті, котрі слухають.
— Добре, няньку! Все зробимо.
Чоловік рушив до Дикого моря, де водиться всіляка звіри­на. Довкола моря росте висока-превисока трава — комиш. А в комишах всіляка птиця, якої тільки загадати можна.
Чоловік прийшов до Дикого моря, роздягнувся, СКОЧИВ до води. Женеться за качками. Качки пірнають до самого дна, а він за ними. Довго пірнав, поки втямив золоту качку. Пу­стився за нею, а вона плаває, як стріла. Та чоловік плавав ще швидше. Наздогнав її й схопив. Приніс качку додому.
Тим часом дівчата навчили хлопця чарівної співанки, по­дарували йому золотий кужіль і золоте веретено. Батько їх тільки повернувся з золотою качкою, коли відразу й спитав:
— Ви навчили хлопця пісні?
Чоловік поклав качку до клітки, замкнув і передав хлоп­цеві:
— Тут маєш золотокрилу качку. Не відчиняй клітки, бо втече. Вдруге піймати її буде нелегко.
Хлопець пообіцяв не відчиняти клітки.
— Ходи зі мною, покажу тобі дорогу. Пам’ятай дуже до­бре: ту співанку, що навчили тебе мої дочки, співай у дорозі непрестанно. Бо як тільки перестанеш співати, в ту хвилину загинеш. Співай цілою дорогою! А як прийдеш до царя, ще три доби співай, аби цар відчув, яке нелегке завдання дав маленькому хлопчикові.

Іванко попрощався з чоловіком, з його дочками й рушив у дорогу. Той ліс, через який проходив, звався Диким. Бо в ньому дуже багато було різного дикого звіра. А чоловік, якого гайовий піймав на поляні, привіз до графа, і був царем того Дикого лісу, дикої звірини. Хлопчик царя Дикого лісу випустив на свободу, тому й мучився тепер.
Іде хлопець лісом співаючи, а звірина, що чує пісню, та­кож співає. Мусить співати. І не має змоги бігти за хлопцем, не може з’їсти його.
Довго йшов хлопець лісом, довго співав. Співала вся зві­рина, яку тільки зустрічав.
Вибрався хлопець з лісу, пішов полями. Люди працюють на нивах — косять, жнуть, сушать сіно,— працю­ють і співають, бо мусять співати. На толоці пасуться вівці, барани, корови, інша худоба. Дивиться худобина на хлопчи­ка й співає. Співають ще й пастухи.
Іде хлопчик селами, іде містами. 1 яке село не минає, якою вулицею в місті не проходить, все довкола співає.
Повернувся хлопець до царя співаючи. Цар, цариця, їх дочка, їх слуги почули хлопця і собі почали співати. Радіо передає, що ціла столиця співає. Доспівалися всі до того, що попадали — ледве не померли.
Третьої доби, коли хлопець перестав співати, все затихло. Тоді Іванко і передав золотокрилу качку:
— Тут маєте золотокрилу качку. Вона вам знесе золоті яйця, виведе золоті качата.
Цар від співу занімів, не може слова мовити: в горлі чи­мось круто зціпило і звуку не пускає.
Тиждень минув, доки цар прийшов до себе і зміг загово­рити до хлопця. Він Іванкові радіє і не може нахвалити його за золотокрилу качку, так вона йому полюбилася. Бо нічого подібного ніколи раніше не видів.

І знову Іванко ходить до школи з царською дочкою. Діти в школі вчаться добре, а дома дружно забавляються. Якось Іванко грався з золотим кужелем і золотим веретеном. Дів­чина побачила та й дуже просить:
— Іванку, дай мені цю іграшку. Ти хлопець, а я дівчина. Прясти мені годиться.
— Я тобі кужеля не віддам.
Дівчинка просить знову.
— Добре, віддам тоді, коли мені покажеш голі ноги до коліна.
Дівчинка зняла топанки, підняла свитку, показала ноги.
Хлопчик подарував дівчині золотого кужелика і золоте веретено. Дівчина цим любується, дивиться, а нарешті при­несла показати нянькові, мамці. Здивувався цар, питав Іванка:
— Звідки у тебе ці дивні речі?
— Я знайшов їх у дорозі.
Правди Іванко не міг сказати, бо дочки Дикого царя велі­ли йому мовчати.
Цар з царицею щиро полюбили хлопця. А вояк такий сердитий, що в зуби ріже, весь час думає: «Мушу тебе погубити!»

Одного вечора садівник зустрівся з царем і каже йому:
— Пресвітлий царю! Іванко приніс вам золотокрилу качку. Там він міг би для вас дістати і золотокрилу гуску. А гуска ця знесла б золотих яєць, вивела золотих гусенят.
Цар захотів мати у своєму саду золотокрилих гусей. Тому покликав хлопця:
— Якщо ти добув золотокрилу качку, мусиш добути і золотокрилу гуску. Коли ні — ти коротший головою.
Зажурився Іванко.
«Цар Дикого лісу,— думає собі хлопчик,— допоміг мені дістати золотокрилу качку. Але де тепер я його знайду, чи допоможе він мені добути золотокрилу гуску?»
Цариця і дочка шкодують хлопця. Приготували вони йому їсти, приготували напоїв, відправили у світ шукати гуску.
Іванко ходить, блукає по лісах, по горах, по широких по­лях. Іде з села до села, з міста до міста. Бо він хоче знайти місце, де зустрівся з царем Дикого лісу. Але знайти це місце йому не щастить.
Натрапив Іванко в густому лісі маленьку галявинку. Сів собі на траву, відпочиває. Прийшов до Іванка той самий чоловік, що колись.
— Чого ти, синку, зажурений?
— Цар наказав мені принести золотокрилу гуску, яка знесла б золотих яєць і вивела золотокрилих гусенят. А де її знайти?
— Не журися, я тобі поможу.
Чоловік взяв хлопчика за руку, привів до хати, що стояла в густому темному лісі.
Передав чоловік хлопчика дочкам.
— Спершу погодуйте його, дайте йому напитися, бо він дуже голоден. А потім навчіть його такої пісні, при якій ко­жен слухаючий мусив би плакати. Доки я повернуся, вико­найте мій наказ.
— Виконаємо, няньку! Все буде так, як кажете.
Коли дівчата вчили хлопця тої дивної співанки, вони по­дарували йому золоті замотячки.
А цар Дикого лісу поспішив до Дикого моря. Роздягнувся і скочив до води. Стрілою поплив дикими птахами. Побачив золотокрилу гуску, пустився за нею. Дуже швидко плавала гуска. П’ять разів чоловік летів морем довкола, доки пій­мав її.
Золотокрилу гуску приніс додому і питає дочок:
— Навчили, няньку, навчили!
Поклав золотокрилу гуску до клітки, вивів Іванка на доро­гу та й каже:
— Не відчиняй клітки, бо золотокрила гуска полетить. Без перестанку співай співанку, котрої тебе навчили мої дочки. Бо тільки перестанеш співати, як відразу загинеш. Співай цілою дорогою. А як прийдеш до царя, ще три доби співай, щоб цар зрозумів, яке нелегке завдання дав маленькому хлопцеві.
Іванко подякував за допомогу, вклонився і пішов співа­ючи. Проходить лісом, а звірина, птахи, все живе — плаче.

Довго йшов лісом, поки вийшов на поле. Працюють і пла­чуть, бо мусять плакати. На толоці пастухи доглядають овець, баранів, корів, коней. Слухають Іванкові співанки та й плачуть. Вся худоба плаче.
Пішов Іванко селами, пішов містами. Проходить вулиця­ми співаючи. А люд чує та й плаче. І всюди плач такий, якого ніколи не бувало.
Повернувся додому хлопець, співає, а цар з царицею пла­чуть, плаче їх дочка, плачуть слуги. Три доби все плакало, ледве не померло від плачу. Четвертої днини плач вщух. Бо цар уже не міг слова промовити — його щось зціпило за горло, звуку не пускало.
Іванко передав цареві золотокрилу гуску. Цар зрадів, але говорити не може. Тільки після тижня промовив. Похвалив хлопця:
— Ти приніс мені дорогоцінні подарунки. Таких нема в цілому світі.
І знову Іванко ходить з царською дочкою до школи. Вчаться діти добре, а дома граються по-товариськи. Одного разу хлопчик забавлявся золотими замотячками. А дівчина це побачила.
— Іванку, віддай мені! Я ж дівчина, воно для мене.
— Покажи мені себе до пояса, тоді віддам.
Дівчина зняла топанки, підняла свитину й показала себе до пояса.
Передав хлопчик дівчині золоті замотячки. І граються ді­ти далі.
Цар з царицею так полюбили Іванка, що готові його на долоні носити. А вояк від злості міняється, пропадає, в зуби скрегоче: «Чекай, чекай, я знайду спосіб, як тебе погубити!»

І коли одного дня цар гуляв по саду, промовив садівник до нього:
— Пресвітлий царю! Вже ваш сад прикрашають золотокрилі качки і золотокрилі гуски. Та в нашому саду немає золотогривих коней.
Цар від подиву аж гукнув:
— Ей, цього б я хотів! Коли я сів би на золотогривого коня, я засвітив би над цілим світом! Такого дива ніде ніхто не має.
— А ви могли б мати!— Звідки?
— Іванко вам добув золотокрилу качку, золотокрилу гуску. Він може для вас дістати і золотогриву кобилу, яка буде народжувати золотогривих лошат.
Цар звелів покликати хлопця.
— Ти мені добув золотокрилу качку, золотокрилу гуску. За­раз мусиш привести золотогриву кобилу, яка буде народжувати золотогривих лошат. Коли цього не вчиниш, ти коротший го­ловою.
Зажурився хлопець. Думає собі так: «Дикий цар двічі ме­не врятував, бо приніс золотокрилу качку і золотокрилу гуску. А де я тепер його знайду? Та й чи може він дістати золото­гриву кобилу?»
Цариця й дівчина шкодують хлопця. Приготували вони йому достатньо їжі, достатньо напоїв і відправили широким світом.
Блукає Іванко лісами, мандрує полями. Забрався у висо­ченні верховини, густі, непрохідні хащі, натрапив полянку. Присів на траву відпочити. І несподівано являється до нього той самий чоловік, який його вже спасав.
— Чого ти журишся, Іванку?
— Та як не журитися, коли цар наказав привести таку золотогриву кобилу, яка родила б золотогривих лошат?
— Не журися! Правда, дістати золотогриву кобилу склад­ніша і важча справа, як принести золотокрилу качку і золотокрилу гуску. Але спробувати можна.
Взяв хлопця за руку, привів до хати, що стояла в густій, непрохідній хащі. Передав хлопчика своїм дочкам:
— Спершу його погодуйте, бо голоден. Доки я вернуся, навчіть його такої співанки, щоб кожен заснув, хто тільки її буде слухати.
— Погодуємо його, няньку, навчимо його такої пісні.
Цар Дикого лісу поспішив до Дикого моря. Став на березі і свиснув. З морського дна вибігла золотогриву кобила. Чоло­вік вхопив її за гриву, скочив на неї. За п’ять хвилин коби­ла облетіла з вершником увесь світ довкола. Потім призем­лилася і каже:
— Я тобі піддаюся, бо я зморена!
І привів золотогриву кобилу до своєї хати. Та й питає дівчат:
— Ви навчили Іванка пісні?
— Навчили, няньку!
А дочки царя не тільки навчили хлопця дивної співанки, вони подарували йому й золоті п’яльці.
— Візьми їх, Іванку, стануть тобі в пригоді! — сказали хлопцеві.
Золоті п’яльці маленькі, їх можна покласти до кишені.
Цар Дикого лісу показав Іванкові дорогу, передав золотогриву кобилу, ще раз порадив:
— На кобилу не сідай, веди її за собою і безпрестанно спі­вай. Не зупиняйся співаючи. Бо тільки замовчиш, як відра­зу погинеш. Ще три доби співай дома після того, як при­йдеш до царя. Одне тобі скажу: ти немало зазнав біди з-за мене. Я той чоловік, котрого ти випустив на волю.
Хлопець впізнав його. Попрощався з ним, сердечно подя­кував за допомогу.
— Я тобі мав би дякувати! Бо, коли ти не випустив би мене на волю, я залишився б вічним рабом, мої дочки зали­шились би сиротами.
Обійнялися Іванко і цар Дикого лісу, обцілувалися. Цар побажав Іванкові щастя і доброї дороги. Рушив хлопець лі­сами і слухає, як всі звірі на його спів сплять, хропуть. Навіть маленька мурашка, і та спить.

Довго Іванко йшов лісом, доки вийшов на широке поле. Йде ланами, бачить: люд спить, все довкола впадає до сну, як тільки почує пісню. Одні падають на землю, інші на колючий терен, а треті до води. Падають і нічого не чують, таким твердим сном їх ломить.
Йде Іванко далі толокою. Пастухи коло овець, корови, ко­ні — все на світі засинає.
Зайшов до села, добрався до міста. Проходить вулицями, а люди сплять.
Недалеко від столичного міста Іванка вже чекав з рушни­цею той самий вояк-садівник, який йому заздрив, його нена­видів. Хотів він тут Іванка звести з світу. Став на коліно, прицілився. Та тільки почув пісню, як заснув. Ще й рушни­цю тримав у руках, як кам’яний.
Прийшов до царського двору Іванко, співає, а цар, цари­ця, їх дочка, слуги поснули.
Завів Іванко золотогриву кобилу до стайні, прив’язав до ясел, вуздечку забрав до своєї кімнати. А сам співає, співає цілі три доби. Коли три доби минули, Іванко співати пере­став. Все живе почало просинатися. Пробудився і цар — ледве піднімає свої вії, щоб якось глянути на світ божий.
— Пресвітлий царю! — кличе його Іванко.— Ходіть до стайні, я вам передам золотогриву кобилу, що буде приводити золотогривих лошат.
Цар дуже зрадів, обнімає, цілує Іванка:
— Любий мій хлопчику, любий мій синку!
— Ой, ви мене любите. Ви мене так любите, що ваш са­дівник хотів мене застрелити.
— Не може такого бути!
— Ходіть зі мною, перевірите і повірите.
Повів Іванко царя на край міста. Тут все ще стояв на одному коліні і цілився з рушниці садівник.
— Вставай! Що тут робиш? — розбудив його цар.
Вояк схопився і душе налякався. Рушницю від садівника забрали й засудили його до страти па шибениці.

Іванко Живе собі спокійно. Ходить до школи, добре вчить­ся. Разом з ним до школи ходить і царська дочка. Вчаться вони добре, дома граються. Одного разу Іванко бавився з золотими п’яльцями. Дівчинка побачила їх і просить:
— >Іванку, подаруй мені ці п’яльці. Ти вже подарував мені золотого кушеля, золоте веретено, золоті замотячки. А зараз до всього треба і п’льці. Ти хлопець, а я дівчина, вони тобі не потрібні.
— Я подарую тобі золоті кросенцята, коли покашешся голою.
Дівчина зняла топанки, скинула свитку і стала перед хлопцем.
Івапко глянув і побачив: під правим плечем дівчини сон­це, під лівим — місяць, на чолі — золота звізда, на голові — золоте волосся. А сяє воно так, що очі сліпить.
Подивився Іванко і каше:
— Тепер я знаю все.
Дівчина одяглася, вони граються далі. Дівчинка не моше натішитися дорогоцінними скарбами — подібного більше в світі нема.
Іванко побув ще у царя два чи три роки — добре не пам’ятаю, бо діялося це дуже давно. Й зібрався по світу, бо хотів подивитися, як де живеться. Мав він тоді п’ятнадцять або шістнадцять літ. Поклонився до царя перед дорогою і каже йому так:
— Бувайте здорові, світлий царю, бо я іду мандрувати, світа впізнавати.
Не відпускає хлопця цар, не відпускає і цариця, а дівчина сльозами плаче.
— Та куди тобі йти? Ми тебе любимо, як свою дитину.
Та хлопця не можна переговорити. Приготували йому на дорогу всілякої їжі, всілякого напитку. Взяв хлопець повну -тачку грошей, взяв з собою банкову картку: грошей по ній дістане там, де тільки буде потреба.
Взяв з собою Іванко і свої шкільні документи, всілякі метрики. Цар написав йому характеристику… Коли вже всі документи були, він міг податися будь-якими дорогами у світ.
Попрощався з царем, попрощався з царицею, попрощався з їх дочкою, з своїми шкільними друзями. І пішов у світ.

Ходив, блукав селами, містами. Обійшов усю країну. А потім рушив через кордони і потрапив до чужих країн. Цікавився всілякими справами, надивився всього. Куди хо­див, туди ходив, а завжди в голові була думка, що освіти він так і не закінчив. В одному великому місті поступив до ви­сокої школи. Тут закінчив різні науки. Та і цього хлопцеві було мало. Поступив він до військової школи і цю закін­чив.
— >Вечірні новини! Вечірні новини!
То гукає хлопець, що продає газети. Так буває у всіх великих містах — в Будапешті, в Нью-Йорку, Парижі…
Іванко купив собі газету і почав читати. Прочитав уже все, а потім добрався й до оголошень. В одному з них натра­пив: «Хто вгадає, які знаки на тілі має моя дочка, той буде моїм зятем». Ці слова дав до газети цар, у якого Іванко проживав довгі роки.
Прочитав хлопець повідомлення і думає собі: «Я вже немало видів на світі. Науки я добув, повернуся тепер до країни, в якій минуло моє дитинство. Я знаю, які має знаки на тілі царська дочка. Такої прекрасної дівчини я не зустрі­чав на цілому світі».
І рушив у дорогу до свого домівства. Йшов довго, дуже довго.
Якось зустрівся з циганином. А цигани звикли гендлюва­ти, обдурювати людей. Питає циганчук Івана:
— Куди ви дорожите?
— Йду до царя сватати..
— Дуже добре, будемо товариші, бо і я до царя йду сва­тати.
Уже хлопцеві веселіше, бо циганин веселий, говорливий. Все щось смішне приповість, скаже.
Йдуть вони, йдуть з села до села, з міста до міста, з країни до країни. Довго йшли, поки добралися до столиці, в якій жив цар з своєю прекрасною дочкою. Як тільки зайш­ли до міста, захотілося їм поїсти, бо зголодніли.
Іван зайшов до ресторану, попросив обід. Циганчук побіг на базар і там купив собі за дві копійки грушок-дичок. Скоро в’їв і пильнує, щоб не загубитися від Івана. Адже вони удвох Ідуть до царя сватати дочку. Що скаже Іван, те ска­же і циганин.
А Іван пообідав, попив і прямо до царської палати.
Циганчук чекав його на вулиці і рушив за ним.
Приходять до царя. Страж питає:
— Що вам треба, панове?
— Ми — свати, хочемо від царя дочку висватати.
Сторожі впустили Івана й циганина до палати, бо цар дав наказ впускати кожного, хто прийде свататися.
В царській палаті засідала комісія, що приймала й переві­ряла сватів з цілого світу. Кожного дня прибували легіні, вельможні пани то з одної, то з другої, то з третьої країни, пробували вгадати, які знаки має на тілі царська дочка…
Іван і циганин записалися в чергу і чекали собі. їм каже секретар:
— Десь о четвертій годині по обіді підійде ваша черга. Котрий з вас вгадає, які знаки на тілі у царської дочки, той буде її чоловіком
До чотирьох годин було далеко, тому хлопці пішли до міста. Іван знову зайшов до ресторану, а циганчук — на базар. Знову купив собі грушок-дичок.
В призначений час обидва женихи з’явилися до царської палати, перед комісію. Голова комісії встав з-за стола й гукнув:
— Які у царської дочки знаки на тілі?
— Під правим плечем — сонце! — відповів Іван.
— Під правим плечем сонце! — крикнув цигаписько.
— Під лівим плечем місяць! — відповів Іван.
— Під лівим плечем — місяць! — крикнув циганин.
Іван:
— На чолі золота звізда!
Циган:
— На чолі золота звізда!
Іван:
— На голові золоте волосся!
Циганин:
— На голові золоте волосся!
І комісія вирішила: обидва вгадали. Обидва мають право оженитися на царській дочці.

Голова комісії оголосив:
— Обидва не можете бути женихами. Тільки один з вас ним може бути. Тому ми ще порадимся. О дев’ятій годині вам буде сказано, хто з вас стане чоловіком царської дочки.
Хлопці внову пішли до міста. Іван зайшов до ресторану, а циганив — на базар. Знову купив собі грушок-лісниць і так наївся, що черево тріщало.
Іван зайшов до крамниці. Тут купив цукру, медяників і попро­сив це все загорнути до паперу.
О дев’ятій годині хлопці з’явилися до царської палати.
Комісія приготувала темну кімнату, без вікон, без світла. До неї принесли три постелі. Одну поставили під одною стіною, другу — під другою, третю — посередині.
Хлопців привели до кімнати і сказали:
— Тут три постелі. Один з вас ляже на одну, другий — на другу. На середню ніхто з вас не сміє лягати. Так будете спати до самого ранку.
Іван і циганин зайшли до темної кімнати, намацали рука­ми ліжка і полягали. Середнє ліжко залишилося порожнім.
Вночі комісія впустила до темної кімнати царську дочку. Вона лягла собі на середині кімнати. Дівчині зав’язали голо­ву хусткою, щоб золота звізда і золоте волосся не світили в темноті. Дівчина не знала, що праворуч лежить Іван, а ліворуч — циганин, бо їх не виділа.
Комісія так досудила: до котрого вночі дівчина прийде, того і буде.
Всі троє лежать, а поснути не можуть. Іван взяв цукерки, медяника і смачно їсть.
Дівчина почула й питає:
— Що ти їси?
— Я відрізав собі носа і їм.
— Кинь і мені, аби я знала, чи добрий у тебе ніс.
Іван кинув дівці цукорка.
— О-о, який у тебе смачний ніс!
Їх бесіду почув цигаписько. Рубонув гострим ножем по носі і почав їсти. А в носі хрящі хрустять на зубах циганища.
— Що ти їси? — питає дівчина циганина.
— Я їм носа! — прогугнявив циганин, бо без носа вже говорити добре не міг.
— iКинь і мені його! Я спробую, чи добрий у тебе ніс.
Циганисько кинув.
— Ой, який у тебе смердячий ніс!
Незадовго Іван почав їсти медяника.
— Що ти їси? — питає дівчина.
— Я відрубав вухо і їм!
— Дай і мені, бо хочу знати, чи добре у тебе вухо.
Іван кинув медяника, а дівчина смакує.
— Ой, яке у тебе добре вухо!
Циганин прислухався до розмови, гострим ножем рубонув вухо і почав жувати.
— Що ти їси? — питає дівчина.
— Я відрубав собі вухо і їм!
— Дай і мені!
Циганисько відрізав друге вухо і кинув дівчині.
— О, як твоє вухо смердить!
Схопилася дівчина з ліжка, тут же й втікла до Івана.
Настав день, комісія відчинила двері, бачить: царська доч­ка коло Івана, а на другому ліжку — кривавий цигакпн, без носа, без вух.
— Що з тобою? — питають цигана, бо плаче.
— Я відрізав ніс, вуха, мене болить.
— Та чого ти відрізав ніс і вуха?
— Бо Іван собі різав.
Так циганище, сарака, залишився без носа, без вух і без жінки.

А Іван взяв собі молодицю під руку та й пішов до царя. Дівчина дивиться на парубка, і дуже він їй любиться. Ніби і впізнає його, але здогадатися не може, де, коли з ним зуст­річалася.
Коли настав час весілля, перевірили документи хлопця. І тільки тепер цар з царицею, з дочкою довідалися, що моло­дий легінь — Іванко. Той самий Іванко, що добув золотокрилу качку, золотокрилу гуску, привів золотогриву ко­билу, подарував дівчині золотого кужеля з золотим верете­ном, золоті вамотячки і золоті п’яльці. Зраділи вони цьому. А цар каже:
— Сину мій! Саме з-за тебе я і дав до газет оголошення. Бо я знав, що тільки ти можеш вгадати, які знаки на тілі має наша дочка. Ми дуже хотіли, щоб ти взяв собі її за жінку. Зараз ти законний наречений моєї дочки! Після весілля я передам тобі цілу державу, а на твою мудру голову покла­ду корону. Ти її заслужив, бо ти і настраждався, і натерпів­ся, і багато лиха зазнав.

Цар дав наказ готувати весілля. Покликали гостей з цілої країни, з сусідніх держав. Покликали також Іванових рід­них — батька і маму. Вони не знали, що їх син одружуєть­ся, бере собі за жінку царську дочку. Тільки на весіллі впі­знали хлопця, якого самі вигнали з дому. Іван не сердився на них. Він обійняв і поцілував маму, свого батька. Обійня­лися і обцілувалися батьки. Обійнялися й обцілувалися ма­тері. І та радість, що там була, кінця-краю не мала.
Після весілля старий цар передав Іванові царювання, й жили молоді щасливо. Певно, і нині ще живуть, коли не померла.