Таємниця скляної гори

Десь далеко, аж за сьомим морем, було одне царство. Там жив один цар, котрий мав трьох доньок. А дівчата були такі красні, що людському окові дивитися на них і не дивувати­ся — було неможливо. Не вірю, що на світі могла би знайти­ся хоч одна красна дівка, яка була би їм до пари.
Гей, приходили до тих дівиць-відданиць молоді принци й герцоги, графи й барони. Приходили не просто задивляти­ся і чудуватися з краси трьох сестер, а й сватати їх. Але цар так дорожив красою своїх доньок, що все вигадував причи­ну, хитро і розумно відмовляв женихам, аби лише відкласти віддавання. Словом, ніяк не хотів розлучатися зі своїми красними дівицями.
А недалеко від столиці була скляна гора, і така височезна, що верхом сягала до самого неба. А на тому верху мали пристановище змії-шаркані. Один шестиголовий, другий — восьмиголовий, а третій мав цілих дванадцять голів! Якоїсь ночі всі три змії-шаркані прилетіли у царський палац, укра­ли прекрасних трьох царівен та й понесли на скляну гору, де в кожного змія був дуже красний замок.
Другого дня рано цар і цариця повставали й за звичкою зайшли у світлицю подивитися на доньок. Але, розумієте, не знайшли нікого, бо світлиця була вже порожня. Гей, що тут чинити — царівни пропали! Де вони, куди могли подітися? Ніхто не міг на те відповісти. І цар нараз дав оголосити, що котрі витязі знайдуть його красних доньок, за тих віддасть їх заміж!
Можете подумати собі, як мало бути гірко старому цареві, раз пристав повіддавати доньок — аби лише знайшлися. Та й мати так тяжко зажурилася, що пошкодував би її і поганин.

Коли по всій державі розлетілося царське оголошення, од­разу знайшлися три бідні брати, які прийшли до царя й сказали, що вони знайдуть його принцес. Цар дуже зрадів, бо й ті троє були дуже красні, й пообіцяв їм, що не візьме назад свого слова: якщо знайдуть царівен, то й поженяться на них! Коби лише вдалося їх знайти!
А троє легінів, хоч і з бідної родини, були не простір люди: старший літав, як птах, наймолодший так обертав шаблею, що всіх обеззброював, а третій, середущий, мав нюх, як у пса.
Середущий брат раз-два обнюхав поріг царського палацу І занюхав дівочі сліди. Нюх привів його аж під скляну гору, а там сліди пропали. Троє братів нараз догадалися, що прин­цеси мають бути там, на скляній горі. Тоді старший, брат- літун, каже до молодшого, брата-вояка:
— Ну, братику, сідай мені на плечі, я понесу тебе на гору, а далі — твоє діло. А ти,— наказав середущому брато­ві,— залишайся тут, доки ми про себе не подамо звістку.
Так і було. Двоє легінів вилетіли на верх скляної гори і знайшли три замки, де шили змії-шаркані.
Спершу рушили в палац до шестиголового. Молодший брат зайшов, а старший залишився під дверима. Коли брат- вояк вступив у світлицю, то нараз увидів старшу цареву доньку. Вона дуже зраділа йому, як дізналася, що такий красний хлопець прийшов сюди за нею. Але бідолаха бояла­ся й розтулити рота, бо на дивані, пополуднувавши, спав її господар. Очі дівчини від сліз аж почервоніли, але тепер з радістю дивилися на молодого легіня. А той сміливо піді­йшов до змія, схопив шаблю й одним махом одрубав йому усі шість голів. Потому сказав:
— Ну, принцесо, ви вільні від шарканя, тепер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат, і він знесе вас із гори на землю. А мені треба іти далі, до другого замку.

Почувши ці слова, царська донька ще більше зраділа і відразу вийшла із світлиці. Там сіла на плечі брата-літуна, і він спустився з нею вниз, передав її середущому братові, а сам спішно полетів назад, на вершину скляної гори.
Тепер двоє братів подалися до восьмиголового змія-шарканя. Молодший брат, котрий був при шаблі, зайшов до пала­цу і нараз увидів середущу доньку із заплаканим лицем. Вона теж зраділа красному легіневі, та боялася так само вимовити слово, лише показувала вбік, що там, па дивані, після смачного полуденку спить її господар.
Легіневі й не треба було нічого казати. Він вихопив шаб­лю, одним махом відтяв тому змієві всі вісім голів, а тоді обернувся до царської доньки і заговорив:
— Ну, принцесо, ви вільні від шарканя. Тепер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат, він знесе вас із гори на землю.
Гей, як зраділа середуща донька! З великої радості й не знала куди обернутися та куди ступати. Легінь узяв її за руку і вивів до брата. Той посадив дівчину на плечі й спустився на землю, де двоє вже чекали на них.

По сьому старший брат полетів назад, на вершину скля­ної гори, і брати одразу поспішили до палацу третього, дванадцятиголового змія. І тут брат-літун лишився під дверима, а брат-вояк рушив до світлиці. Молодша принцеса плакала й тоді, коли він увійшов. Та ніхто з них не посмів сказати ні одного слова, бо змій на дивані спав солодким сном після смачного полуденку. Легінь вихопив шаблю і так розмах­нувся, що за одним разом дванадцять змієвих голів повідлі­тали геть. Потому взяв дівчину за руку, вивів із палацу і передав її братові-літунові. Той посадив принцесу па плечі та. й спустився із нею на землю.
Тепер старшому братові захотілося відпочити, і він присів перед тим, як полетіти знову на скляну гору за мо­лодшим братом.

Та що сталося! Диявольська душа дванадцятиголового змія-шарканя узяла на себе подобу того хлопця, котрий за­лишився на скляній горі, й перестріла брата-літуна:
— Дорогий брате, не журися за мною, бо я вже спустився.
Двоє братів чисто повірили в те, що з ними говорить най­молодший брат. А тому вже не гаяли часу, зібралися в до­рогу і — просто до царя.
Треба було вам, добрі люди, там бути і видіти, як раділи донькам цар і цариця, коли вони зустрілися. З великої ра­дості й не знали, що робити, лише цілувалися, обнімалися і плакали, як діти. Так, мали честь легіні, бо не зламали свого слова, знайшли й повернули усіх трьох принцес!
Та що сталося із молодшим братом, котрий залишився на скляній горі? Самі розумієте — про нього в палаці ніхто й не подумав, бо гадали, що той, котрий ходить у його подо­бі,— і справді наймолодший із братів. А то, як ви знаєте, був зовсім не він! Нещасний хлопець довго ще чекав бра­та-літуна. Минали дні за днями, а на гору ніхто не приходить.
«Що мені робити? — міркував собі хлопець.— Доведеться тут з голоду вмерти!»

І вже не міг чекати, зайшов у палац шестиголового змія. Там йому потрапила на очі відьма-босорканя, яка була ма­тір’ю змія-шарканя. І каже легінь:
— Слухай сюди, стара босорканьо, знеси мене одразу з гори, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!
— Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, але видиш, я така вже стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, такі ножиці, що ти й пальцем не кивнеш — самі будуть кроїти.
Узяв хлопець ножиці, подякував старій і рушив просто до палацу восьмиголового змія-шарканя. Заходить, а там знову чалапає назустріч якась відьма. Ото була мати убитого шарканя. І каже їй легінь:
— Слухай сюди, стара босорканьо! Тепер одразу знеси мене звідси, бо інакше ї оком не кліпнеш, як тебе зару­баю!
— Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, але видиш, я така стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, одну таку голку, що й пальцем не кивнеш — сама буде шити.
— Добре, голку я візьму й життя тобі залишу.
Молодший брат узяв собі голку та й поспішив до замку дванадцитиголового змія-шарканя. І там йому назустріч ви­йшла стара відьма, котра була матір’ю убитого змія. І каже їй легінь:
— Слухай сюди, стара босорканьо! Знеси мене одразу на землю, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!
— Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, але видиш, яка я стара,— вже не маю сили знести тебе на зем­лю. Замість того дам тобі, як хочеш, золотий кантар. Потря­сеш ним раз — і перед тобою з’явиться одразу золотогривий кінь, а потрясеш другий раз — дістанеш обладунки, як у ви­тязя.

Узяв легінь чарівний кантар, подякував відьмі, а підняти руку на її життя уже не хотів.
Вийшов брат-вояк із замку і перше його діло було по­трясти кантарем. І справді, як тільки потряс кантарем — перед ним з’явився золотогривий кінь. Легінь не думав, не гадав, а сів на коня і поскакав по скляній горі, виглядаючи якоїсь дороги, аби спуститися на землю. Раз лиш дивить­ся — назустріч летить птах, та такий великий, як кінь. І ка­же легіневі:
— Чуєш, чоловіче? Найди мені на горі води, бо як не найдеш, то з’їм тебе разом із конем!
Ґей, тепер уже і справді хлопець налякавсь, що аж кров у ньому застигла! Хіба криниця може бути тут, на скляній горі? Подумав-подумав, і щось таки прийшло йому на гадку. Та й каже він птахові:
— Добре, добре, пташку солоденький, та коли знайду тобі во­да, знесеш мене на землю?
— Знесу, хлопче, лиш знайди воду, бо як не знайдеш, тобі кінець!
Молодший брат скаче і скаче на коні, оглядає усю скляну гару — і раз лишень давиться, а з-під скла росте якесь дерево – віль­шина.
«Чекай, чекай,— розміркував хлопець.— Вільшина любить водянисте місце, ану, спробую своє щастя тут!»
Зійшов з коня, вийняв шаблю і почав копати від вільши­ною. Копав, копав — і справді, з-під скла забулькала вода! Яма вже була велика, як порядна бочка, перестав ко­пати— най натече води. Тоді прилетів птах і випив усю воду.
Ну, синку мій, тепер сідай на мене, і я знесу тебе на землю!
Легіневі не треба було двічі одне казати. Сів собі на птаха і невдовзі вже був на землі. Одразу не подався до царського двору, а завернув до одного кравця. Попросив їсти-пити і залишився в нього за помічника.

Одного вечора прийшла до пана майстра найстарша прин­цеса і принесла дуже дорогу і красну тканину. Вона попро­сила:
— Пане майстре, будьте такі добрі, зшийте мені з сього шовку плаття, якого ще ніхто й ніде не мав. Та й мусить бути зшите до завтрашнього ранку — завтра моє весілля.
Кравець відмовлявся, пояснював їй, що за такий малий час не можна зшити плаття. Та його слова не помагали, і мусив прийняти роботу. Наймолодший брат, що став за кравчука, увидів царську доньку, а вона його не помітила. Принцеса пішла, а кравець почав ламати собі голову, як за такий короткий час пошити красне плаття. Та хлопець сказав:
— Ей, не журіться, пане майстре, я все приготую, а ви собі лягайте і спіть!
Як сказав, так і зробив. Взяв тканину і роз­стелив її на столі, а потім вийняв ножиці, котрі йому дала стара відьма, і лише примовив:
— Чуйте, нерозлучні сестрички-ножнички! Викройте із цього шовку плаття, але таке красне, аби ніхто на білому світі кращого не мав! Ну, а ти, самотня дівице-голко, по­ший плаття так, аби не було видно жодного рубця!
Гей-гей, то раз треба було видіти, як кроють тканину сестрички-ножнички та як шиє дівиця-голка! Ножиці одразу розкроїли шовк, а голка ще скоріше пошила з нього плаття. Все було готове, і Кравчук ліг спати. Опівночі пан майстер прокинувся і почав будити легіня:
— Синку дорогий, та час братися до діла, бо плаття не буде до ранку готове!
— Не майте з того жури, пане майстре,— заспокоїв хло­пець,— плаття вже готове, я його ще ввечері пошив.

Кравець пішов глянути. І так здивувався, що не міг заго­ворити. Таке красне плаття він не тільки ніколи не шив Своїми руками, але ще й не видів своїми очима! Аж потім озвався:
— Дорогий мій синку, та я не можу тобі бути не те що паном майстром, а й помічником!
Кравець заспокоївся і знову ліг спати.
Уранці принцеса прийшла подивитися на готове плаття. Одягла його, і так їй полюбилося, що й не знала, як хвалити майстра. І покликала старого на весілля.
Кравець почав звати із собою і помічника, але хлопець не -хотів іти, й майстер пішов сам. Коли повернувся, то розпо­вів йому про весілля.
А царські доньки забажали, аби їх весілля були одне за другим. Першого дня віддалася старша, другого дня мали вже справляти весілля середущої, а третього — молодшої.

Увечері середуща донька принесла кравцеві шовкову тка­нину і попросила зшити з неї плаття, але ще файніше, як у старшої сестри. Пан майстер покладався на чудесні руки свого помічника і радо погодився зшити царівні плаття. Дів­чина задоволена пішла собі додому.
Кравець почав просити легіня, аби він показав, як можна так чудесно і швиденько шити. Та хлопець не хотів виказу­вати своєї таємниці. Він сказав, що майстер може йти і спо­кійно спати, усе буде в повному порядку. І кравець пішов. Хлопець узяв шовкову тканину, розстелив на столі та й ли­ше промовив:
— Чуйте, нерозлучні сестрички-ножнички! Викройте із сього шовку плаття, аби було в сім раз файніше, як те, котре викроїли вчора! Ну, а ти, самотня дівице-голко, по­ший плаття так, аби ніде не видно жодного рубця!
Сестрички-ножички все викроїли, дівиця-голко одразу пошила, і під якусь хвилину плаття було готове та ще й у сім разів файніше, як для старшої царівни.
Уранці царська донька одягла те плаття, і воно їй дуже полюбилося. Вона теж покликала кравця на весілля. Пан майстер радо прийняв запрошення царівни. Кликав із собою й легіня, а той не хотів. І кравець пішов сам.

Лишалося ще третє весілля — молодшої принцеси, над котрою тяжіла диявольська душа дванадцятиголового змія. Чужодушник навіть сказав дівчині, хто він, та попередив: коли викаже його цареві й цариці, то він потрощить дівчину на пір’я. І молодша донька боялася сказати, що вона заручена не з тим легінем, який її визволив, а з самим чортом. Тільки весь час плакала.
Стихло в царському дворі і друге весілля, а ввечері й молодша царівна прийшла до кравця, аби на ранок їй поши­ли плаття. Але вона почала просити, аби її плаття не було таке красне, як у двох сестер. І нараз заплакала, почала жалітися, що вона виходить за такого, котрого не любить і з котрим вічно буде нещаслива.
Пан майстер прийняв од дівчини шовк і заспокоїв, що пошиють плаття за її бажанням. Та й віддав тканину легї- неві, аби той чимскоріше виконав замовлення. Най і далі шиє сам, якщо боїться передати іншому своє ремесло.
Хлопець спокійно вичекав, доки пан майстер ляже спати. А коли той захропів, розстелив тканину на столі й промо­вив своє:
— Чуйте, нерозлучні сестрички-ножнички, так викройте із сього шовку плаття, а ти, самотня дівице-голко, так його поший, аби було у сто разів краще, чим те, що ви досі кроїли і шили, бо се плаття буде моєї жони!
Ножиці та голка взялися до роботи, і за якусь хвилину плаття було готове.

Другого дня вранці молодша принцеса з заплаканими очима прийшла, аби приміряти плаття. Одягла його і ви- дить, що воно у сто разів файніше, як ті, що пошиті для її сестер. Здивувався кравець, бо такого плаття ще не видів, відколи живе. Та молоду царівну залили рясні сльози, і вона стала нарікати:
— Видите, пане майстре, я вас так просила, аби ви мені зшили сяке-таке плаття, а ви не послухали. Смієтеся з моєї біди.
По тих словах заплакала ще гірше. Але своєї таємниці не виказала, бо дуже боялася змія-диявола. Плаття взяла додо­му: що зшите — то готове, а що готове — то треба носити, І вона так само покликала кравця на своє весілля.
Пан майстер убрався, кликав із собою і помічника, але той усяко викручувався, а потім сказав, що він прийде піз-. ніше.
Ледве кравець вийшов за поріг, хлопець узяв у руки кан­тар, котрий дістав од старої відьми — матері дванадцятиголового змія. Вийшов надвір, потряс кантарем — і відразу пе­ред ним з’явився золотогривий кінь. Потряс кантарем дру­гий раз — і перед ним одразу заблищала вояцька одежа із золотою прикрасою. Легінь одягнувся, сів у сідло і поскакав просто до палацу. Там кінь почав іржати, ставати на дибки і бити землю копитами,— словом, зчинилося таке, що цар і цариця вийшли подивитися, до то за гість приїхав до них. Вийшли і видять витязя, у котрого лице таке саме, як у жениха молодшої доньки. Попросили гостя зайти до палацу. легінь зіскочив із коня, і цар супроводив його у світлицю молодшої доньки. Ой, як зраділа дівчина, що їй появився правдивий наречений!
А хлопець, котрий визволив усіх трьох принцес, сміливо сказав:
— Люди добрі, перед вами той, хто врятував життя трьом красним царівнам і відрубав голови трьом зміям. А той нелюд, що узяв на себе мою людську подобу, то — дия­вольська душа, яку випустив, здихаючи, дванадцятиголовий шаркань. Вдарте ту потвору лівою рукою, і вона розсиплеть­ся на порох!
Молодша царська донька в одну мить прискочила до того чужодушника і лівою рукою та з лівого боку так ударила його, що тільки закурилося. Аж тепер дізналися, чому най­менша донька весь час плакала.
Гей, таке їй справили весілля, якого світ не видів! Гості співали й танцювали, доки сили мали. Молодший син бідня­ка побрався з молодшою донькою царя.
Потім усі три брати й три сестри жили собі в царському нападі, жили у щасті й гаразді, а може, й нині ще живуть — бо чи не шкода би було, аби добрі люди повмирали?