Розбите серце

Минали дні, роки, а я чекала,
Чекала я тебе кожную мить.
Кожну хвилину я на тебе споглядала,
А ти все ранив мене в серце
Своїм гостресеньким кинджалом
Пронизуючи аж до нестями
Чекаючи поки заплачу… Ні – не заплачу!
Більш не проллю я через тебе сльози.
Я сильною стану тобі на зло.
І все життя я буду згадувать тебе до смерті,
І подумки казать собі – ЗАБУТЬ
Забуть про нього ти навіки.
Якого болю він завдав тобі!?
І ось забувши ти про нього
Змогла ожити…
Відчути щастя, яке давно було утрачено.

Але не довго це тривало
І ти про нього знов згадала…
Згадала і знов померла ти
У пустоті без його рук,
Які тримали тебе ніжно колись давно
У ті прекраснії часи, коли все було добре.
Коли не треба було лити сльози через нього,
Коли шукала я його серед мільйон людей
І все ж таки змогла я відшукать, між тисяч голосів,
Але не зміг знайти мене він серед них.
Мабуть, тому що втратив.
Позбавивши мене ніжненьких своїх рук
Та поглядів невпинного кохання.
Пустота… Пустота поглинула мене усю,
Зняла із мене рожеві окуляри
І показала мені, яким є світ без тебе, та кохання.
Кохання, а що ж таке воно насправді?
Мабуть оцим питанням задається кожен.
Для когось це нестерпний біль у серці,
Для когось радість й неймовірне щастя,
Для когось вдягнені рожеві окуляри.
Воно звучить по-різному із наших вуст.
Хтось кидається ним усім зустрічним,
А хтось каже лиш тому, кому вірний
Й кого по-справжньому кохає.
Ось таким воно буває:
Болючим, ніжним та пустим,
Тому я більше не кохаю
І не кохатиму завжди.

Автор: Ольга