Раніш ти лаялась, а нині докоряєш – Василь Стус

Раніш ти лаялась, а нині докоряєш.
Так гірко-гірко. Пошепки. Бо все
сповив мишастий сніг. І вже не можна,
і просто гріх — кричати досхочу.
Сніг хоче спати. Влежаний, він вже
не пам’ятає голубу дорогу
з небес і до землі. Нехай поспить.
Нехай поспить. І не займай. Не треба.
Це сонми сновидінь. Хоч солов’їв
байками не годують — цілу зиму
прожив один, то й сняться солов’ї
і все виспівують солодку колискову.
А голову зведеш — і тлінню тлять
недобудовані новобудови,
мов замок спалений. Одні бійниці
чи то, пак, вікна морок бережуть.
Ще не затвердили на школу промфінплан?
І нам любові досі не затвердять
кербуди, коменданти, будівельники
і кубатура наших двох сердець?
Жалкі вітри всю наскрізь прошивають
цю амбразуру недовиконань.
Твій голий голос, мов болючий застрик,
устромлено в оцей грудневий свист.
Іще пожди! Іще — нестерпно ждати!
Іще одна, мов переплеск, весна,
ще за одним веслом — і вгрузне в берег
наш чорний пліт. І там уже — до дідька
і там уже — хоч лай, а хоч — кори.