А ото колись жив великий пан, що мав велику паню. Були дуже багаті, але як зістарілися, то засумували, бо не було кому маєтки лишити. Пані пішла до знахарки, аби їй порадила, що має чинити.
— У морі є чарівна рибка,— сказала їй знахарка.— Жін¬ка, що її з’їсть, народить хлопчика.
Пані прийшла додому, розповіла панові й просить:
— Купи мені ту рибку.
Приїхав панисько на берег моря і спитав рибалок:
— Чи не зловили б ви мені ту рибку, від якої моя пані народить дитину?
— А чого ні? Але треба нам дати бочку горілки, аби хлоп-чина веселий був, бочку меду, аби дівчатам подобався, і боч¬ку грошей, аби у нього багатство водилося.
— Все це вам дам. Коли прийти за рибкою? Треба як-найскоріше…
— Скоро байка мовиться, але не скоро рибка ловиться. Прийдіть через тиждень.
Минув тиждень. Пан привіз усе, що хотіли рибалки. Дали йому рибку.
У пана була за кухарку вже старша гуцулка. На пательні так файно запахло, що в гуцулки слина потекла. Було гріш¬но не покуштувати хоч кавальчик рибки. Та і яка кухарка готує й не куштує. Відламала трошечки і з’їла, решту понес¬ла пані.
Минули місяці. Кухарка народила сина, а через кілька днів і пані мала сина.
Як панський син підріс, його віддали до школи, а гу-цульський пас гуси на толоці. Його не впускали навіть до покою, де грався панич.
Так минуло багато років. Гуцульчин син став таким легінем, як сонечко. Гуцулка не могла натішитися ним.
Одного разу сталося так, що на небі сонце не зійшло, а ввечері місяць десь пропав і зірки не світили. Люди ходи¬ли сумні, як перед кінцем світу. Казали, що сонце, місяць і зірки украли чорти.
Цісар розіслав по всій державі такий розказ: «Хто знайде сонце, місяць і зірки, за того він віддасть свою царівну».
Гуцульчин легінь каже своїй мамі:
— Піду до цісаря й подивлюся, яка та царівна, бо не знаю, чи варто через неї зачіпатися з чортами.
Прийшов до столиці. Став перед престолом і каже:
— Я врятую, вельможний цісарю, сонце, місяць і зорі, але приведи сюди царівну, аби-м видів, що вона за одна.
Привели царівну. Легінь викресав вогню, запалив якусь тріску, обдивився царівну й сказав:
— Що ж, файна дівка, може бути… Можна за неї і в пекло скочити.
Опівночі гуцул поскакав на коні до великого мосту, що був за темним лісом. Прив’язав коня до верби, а сам вирвав дошку з мосту і кинув у ріку. Присів за корчем і чекає.
Раптом чує гупання копит. Хтось став коло мосту і почав кричати:
— Хто розбирає мені міст? Ану, де той псуймайстер!
— Я псую твій міст,— відповів легінь з-за корча.
— То що, будемо битися?
— Ти, чорте, не пужай мене своїм копитом, а віддай лю¬дям сонце, місяць і зірки, бо зараз із тебе порохи посипляться.
— Не віддам. Мусимо битися!
— Нащо кров проливати? — вів своє легінь.— Ліпше бу¬де, як ти станеш вогнем, а я дощем. Побачимо, хто кого переможе.
— Згода! — крикнув нечистий.
Раптом загорівся великий вогонь і пішла густа злива. Во-гонь горить, а дощ його гасить. Дощ тече, вогонь пече. Дощ цебенить, а вогонь шипить. До знаку, як у пеклі!
Потім вогонь почав згасати, а дощ лляв ще дужче, ніби десять хмар урвалося. Нарешті вогонь погас, пара розвіяла¬ся геть, і залишилася на місці лише купа попелу. Легінь розкидав попіл і побачив, як під ним заблищало сонечко. Схопив сонце під пахву, сів на коня і бігом до цісаря.
Коло дороги він побачив хатку і захотів знати, хто у ній живе. Дивиться у вікно, а там одні відьми: дріт прядуть, олово зливають, па бобах ворожать. А одна з них сліпає над картами.
Легінь перекинувся в муху, залетів у хатку і сів на стіну. Відьма, що сліпала над картами, шепотіла собі під ніс:
—Карта показує, що якийсь легінь убив мого чоловіка і забрав сонце. Я тому легіневі віку вкорочу! Стану гру¬шею серед поля. Як він буде їхати і з’їсть одну грушку, то подавиться.
Муха вилетіла з хати і знову стала гуцулом. Хлопець по¬біг до цісаря. Повечеряв і ліг спати. Тільки наказав:
— Най мене ніхто не будить. Сонечко має розбудити…
Уранці люди прокинулися від гарячого веселого сонечка!
Почулося гойкання, защебетали птахи.
На другу ніч легінь сів на коня й поїхав до мосту.
Прив’язав коня до верби, вирвав другу дошку з мосту і шпурнув її в ріку. Присів за корчем і чекає.
Через якийсь час знову почувся стукіт копит. То був дру¬гий чорт. Він підійшов до мосту, оглянув його і заверещав:
— Агій, хто вкрав дошку? Ану, покажися!
— Це я — легінь вийшов з-за корча.
— Нащо шукаєш собі гудза з нами?
— Віддайте людям місяць.
— Без бійки не віддам!
Легінь подумав і відповів:
— Нащо кров проливати? Радше ти стань каменем, а я стану стовпом. Покотишся з гори і вдаришся до стовпа. Як він розлетиться на тріски — ти переміг, а як ні — то давай місяць.
Так і зробили. Величезний чорний каменище розігнався з гори і так гримнувся до стовпа, що розсипався одразу на дрібний пісок. Легінь розгріб пісок і знайшов там місяць, що аж засміявся від радості. Гуцул його не поніс у цісарський палац, а шпурнув на небо. Всюди стало весело. Затьохкав соловей, загавкали пси й заквакали жаби у болоті.
Легінь сів на коня, подався до палацу. Коло відьминої хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відьма вгадувала на картах. Гуцул перекинувся в блоху, поскакав у хату і скік тій відь¬мі на голову. А та бурмотіла:
— Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чорта. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно сказилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап’ється з неї, то має луснути на чотири кавалки.
Блоха вискочила з хатки і знову стала легінем. Він сів на коня — і гайда просто до палацу.
А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.
Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати:
— Хто тут мені газдує?
— Я,— і легінь вийшов з-за корча.
— Чого ти причепився до нашого моста?
— Хочу, аби-сь повернув на небо зірки.
— Ні. Спочатку мушу поборотися з тобою!
— Май розум, дідьку,— сказав гуцул.— Я вже двом та¬ким, як ти, скрутив в’язи. Бігме, скручу й тобі. Віддай зорі по-доброму.
— Мусимо поборотися!
— Коли так, то зв’яжи мене міцно найгрубшими мотузками. Побачиш, що я порву їх, як павутину.
Чорт обмотав його грубезними мотузками і так зв’язав, що сто чортів то не розв’язали б.
— Як не пірвеш їх, кину тебе в ріку,— пригрозив.
— Добре. Та відвернися…
Чорт повернувся до нього плечима. А легінь мав у жмені ножа. Умить перерізав на собі мотуззя, ви¬простався і сказав:
— Ади, я вже!
Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.
— Тепер в’яжи мене,— пробелькотів.
Гуцул пообмотував чорта мотузками. Відвернувся й крикнув:
— Рви!
Дідько так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся до каміння, скавулів від люті, як скажений пес. Але нічого не допомогло.
—Тобі треба ще одну кулешу з’їсти, аби розв’язатися,— кепкував легінь.— Давай зірки, як не хочеш, аби жаба дала тобі цицьки.
— Можеш забрати,— погодився чорт.
— Де вони є?
— На коні, під сідлом.
Легінь витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекла¬дав із купи на купу. Скільки їх там було — годі вже сказа¬ти, але однієї гуцул таки не дорахувався.
— Де вона? — гримнув на чорта.
— Там є всі.
— Брешеш, однієї бракує! Як не скажеш, то шпурну тебе туди, де раки зимують.
Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо гуцул знає, що до чого. Взяв та й зізнався:
— Я подарував одну зірку своїй любасці — відьмі.
Легінь довго не думав. Висадив зв’язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і — вйо! — до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:
— Пек сему лиху! Десь пропав і третій чорт. Відай, його запропастив гуцул.
— Я тутечки,— крикнув чорт.
— Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.
— Не можу, любонько, бо-м зв’язаний. Віддай легіневі ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпу¬стив.
Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.
— Розв’яжи мого коханого,— попросила.
— Він мені ще є потрібний.
Легінь цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвидніло¬ся. Він дідька — в торбу й поїхав до столиці.
Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корч¬марі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо, коли темно, легше шахраювати.
Легінь розв’язав дідька і сказав:
— Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів та злодіїв.
Обмасти їх смолою, обкачай у пір’ї і води три дні і три ночі до ярмарках.
Чорт вискочив з торби і побіг виконувати розказ.
Легінь пішов до палацу. Став перед престолом і сказав:
— Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зорі — на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.
— Гай, най буде,— погодився цісар.
Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце пекло, як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма, побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою,— про¬йшов мимо неї.
Забрав свою маму й вернувся до цісаря. Царівна їй сподо¬балася.
Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!
