Засіли письмаки собором у сто душ,
Високі розумом, в газетників преславні:
В кого не кинь ціпком, то все великий муж,
З Шекспіром, Байроном і Гетем рівноправні.
Задумали тягти в один, мовляли, гуж
І воскресити дні велично-стародавні,
Як соловей співав тих славних днів, Боян,
І нас не окривав польщизни ще туман.
ІІ
Да ні! Бояна зась унітам воскресати,
Що вже польщизна їх роз’їла до кісток…
Нехай би хоч Тарас устав горілки пити
Да затягнув і тих на куций бенкеток,
Що вміли шкури з їх прапращурів лупити:
Дак руським гомоном сповнив би їх куток
І оживив нудну сяк-так літературу,
Що шпетить і п’яну, як темних ніч, бандуру.
ІІІ
Дак страшно ж бо ляха, що герштів не впізнав,
Тих, що колись його ойчизну зруйновали,
Да нас в потилицю на той світ не прогнав,
Де казани вони чортякам шарували.
Тим, яко патріарх, я вам би раду дав:
Щоб гості серед вас у рот води набрали
Да щоб і сам Тарас не бачив оковити
І не почав, п’яний, культуру коренити.
ІV
Шкода ж вам і його до гурту закликать,
Щоб серед вас, малих, сидів хоч мрець великий.
Не вдовольнить вода – хто звик людей ковтать, –
Кривавих розбишак, Тарасів почет дикий, –
І так, як в тих звірят не склалося музики,
Що вмів їх, мов живих, Крилов нам змалювать,
Так в струни вам живі боянські не дзвонити,
Хіба, на глум ляхам, гуртом вовками вити.
