(Розповідь болільника Степана Олійника)
Ще з юних літ люблю я спорт,
Гравцям плещу в долоні…
У дні відпустки мій «курорт»
Завжди на стадіоні!
І от — женивсь!.. І все в ладу.
Лиш нелади зі спортом:
Коли з футболу не прийду,
То теща стріне чортом.
Бурчить, зітха, одну і ту ж
Закручує пластинку:
— Чого женивсь? Який ти муж?
Ти любиш м’яч, не жінку!
А жінка теж сумна, як ніч,
Мов кинуло в гарячку:
Мамаша-тренер, звісна річ,
Зробила вже «накачку»!
І знов футбол!.. Та що робить?
(Брав перешкоду всяку!)
І став я думать: як відбить
Ту тещину «атаку»?
Рішив не спорить, навпаки —
Зробив це просто й прямо:
Купив хороших два квитки
На матч «Спартак» — «Динамо».
Купив,
Приніс,
На стіл поклав
І — «з флангу в тил заходжу»:
Мовляв, багато маю справ,
Тому піти не зможу.
Дивлюсь, бере вона квитки,
Очей не зводжу з неї!..
Зітхнула й каже до дочки —
До жінки до моєї:
— Дістань-но зонтик за дверми,
Подай мені калоші.
Як він не йде, то підем ми,
Щоб не пропали гроші…
Пішли…
Нема…
І от — прийшли,
Влетіли до кімнати:
— Забили наші два голи!
— І — гайда цілувати.
Це інше діло, інша річ —
Вламати тещу строгу.
Дивлюся: ставить могорич
За нашу перемогу!
З тих пір у нас змінилось все.
Тепер таке буває:
Бурчить та сердиться, й гризе,
Коли квитків немає.
— Візьми! — просила ж я тебе.—
Для мене і для доні…—
Чи група «А», чи група «Б» —
Сидить на стадіоні.
Вона й сьогодні тут якраз.
(Давно махнула з дому!)
Ви, може, чули: позад нас
Хвилини зо три тому
Пищала женщина одна:
«Давай!.. Лупи в куточок!»
Даю вам слово — то вона,
Знайомий голосочок!
