Відпускаю

ти тікаєш від мене… знову…
відлітаєш, мов пташка у даль
все подалі від нашого дому,
і мені тебе, правда, так жаль
що у тобі бунтує по правді?
що не можеш ти жити цю мить.
що постійно стоїть на заваді?
не дає щасливою жить.
чи шукаєш ти душу з минулого?
з того іншого, свого життя
чи надію плекаєш в майбутньому,
відродити в собі почуття?
лишень мить! насправді ми маємо,
лишень мить! і все вже пройшло,
спішимо так, і довго чекаємо,
і поволі сповзаєм на дно.
досвід літ на чолі відбивається,
і бажання не яскраві такі,
з часом, все і усі, забуваються
у не волі ми в себе самі,
самі пекло собі ми влаштовуєм,
самі створюєм рай на землі.
у думках ми себе так спотворюєм
що вже душі не будуть цілі.
ти боїшся й не вмієш любити,
перемішуєш зло і добро,
хочеш сірим світ цей зробити –
щоб у ньому не видно було
хто чаїться з думками лихими,
а хто вольний від пут і оков,
кого страх доїдає щоднини,
кого сумнів уже поборов.
я не вірю що можеш змінитися,
я не вірю що змінюся я,
у майбутнім житті б не зустрітися!!
чуєш ти!?… доле моя
скільки болю і розпачу випито,
як розбилась на друзки душа…
я любив! і люблю! і любитиму!
невгамовна, не вірна, чужа…