Весна – Іван Сікалов

З сірої зони видно тьмяні вогні
Ранок зганяє нікчемну сонливість батогом звуків мтлб
Не видно, що там є, у полі, в ранковій росі
Неспокій чи тиша чекають сьогодні
Що залишить по собі цей день, коли нарешті мине
Чи забере він з собою ці антропоморфні кущі
Може, вся ця зелень вже буде палати
Може, будемо загравати з ґратами небес, чекаючи близької страти
Життя вічного, увіковічені в гаслі політичному
Ненависті полишивши тяжкі кайдани
Підем додому, де не спекотно и не холодно і витає дух мами
Залишивши в цьому ніде нерви і кров
Туди, де будемо поневірятися у пошуках, щоб знову згадати
Де там там були мрії, звичайні проблеми, абстрактна любов
І все там. І немає бажань, немає думок
Про інше
Ізоляція є і не можна її проривати
Все що зараз маємо – сп, посадка й ставок.

І Бога маєм з собою
Настирного Бога, що бринить у повітрі кожного разу, як воно здригаються від звуків артилеристького двобою
Пускати Бога чи ні?
Собі в думки, у душу, якщо вона є
У втомлений розум, що спалахує ярко кожного разу, як бачиш вогні
Він вривається сам, він не хоче питати твоїх переконань
Він згоден, що в окопах не буває атеїстів, нема агенстиків на війні
Стукає в голову разом з артеріальним тиском
Підіймається мурахами по спині, стікає холодним потом з кожним наступним коротким, гучним свистом
Шепоче разом с шипотіннм АГСа
«Впусти мене, я тобі потрібен, я не слабкість а сила…»
Істинною буде думка, що в сакральний момент зависла

Втому змиють дощі першої ж мирної весни. Весни живої
Буде вона взимку, чи в спекотному серпні
Це буде весна, свіжа і чиста
Настільки чиста, що неможна буде не полишити зброю
Не полишити спогадів…
Вони лишаться назавжди
У снах. У феєрверках, мотоциклах
В де-кого – в гучних святах
У щасливих людях з легкими очима
У містах з цілими вікнами
В щирій радості, за яку і стояли
Але на душі тепер – зимно
Зимно? Зиму зиливши люту у серці лишаєш ти спадок…
І двері закриті. Для щастя і серпня
Інстинкт малодушності не можна тягати з собою до віку
Не треба. Позбався як зможеш
Як ні – право священне – очі тяжкі звертати до світу.

Довго шукати картами щастя можна
В світі, в якім є стільки ненастя
чорного
Задушливий морок незаслужених гонінь, дурість людська і злість
Сморід цинічних масових червоних, чорних й інших кольорів страт
Мені кортить одне собі довести
Що в світі, за який померти був готовий
Людяність і чесність – не антикваріат