По суті, хто ти, як не звір?
Жага обпалює кістки
Незламні, як твердий папір
І мов стебло гнучкі.
Катований, червоні очі,
Не злякані – оскаженілі.
Неначе кігті вовчі
Сліди криваві ті лишили
На твому тілі.
Безголосся… А скільки їх?
Був брат – немає брата.
Загублені в степах німих,
Забиті батогами ката.
Пісні співали ще тоді,
Коли смеркали дні осінні,
Коли життя було колись
Таким невинним,
Як твоє тіло.
У шрамах, у синцях, запеклій крові
Вуста, мов обгорілий оксамит.
А руки й далі тягнуться до волі,
Ламаючи залізний дріт.
Ті руки, що їх мати цілувала,
Вкладаючи до сну тебе малям.
Ті руки, що кохана їх тримала
У день вінчання біля вівтаря
Тепер мов лапи звіра,
Багряні та змарнілі.
Та в них ще стільки сили
І стільки ще життя
В твоєму тілі.
Також вірш нашого читача – Подяка Богу
Бажаєш опублікувати свій вірш у нас на сайті — читай як це зробити в розділі «Публікація віршів»
Бажаєш опублікувати свій вірш у нас на сайті — читай як це зробити в розділі «Публікація віршів»
