Там, де зорі танцюють вальси,
Комети гуляють залом
І звучить оркестр планет,
Зустрів якось Місяць кохання своє.
Без зупину вона сміялась,
Без зупину дарувала тепло.
Сонце – особиста його Афродіта,
Кажуть, що разом буть не дано.
Місяць – скрипаль юний, без імені.
Сонце – центр аристократів вечірки.
Що завгодно віддав би,
Аби торкнутися рук її теплих.
Серденько билось у грудях,
Коли погляд ловив сукні край.
«Що ж робити, матінко рідна?»
Зі стіною зустрілось чоло.
Нарешті вже пауза,
Юпітер кличе курить.
Але навіщо Місяцю нікотин,
Коли Вона стоїть прямо тут,
І з вуст її зривається сміх?
Не сміє він шанс втрачати.
Коли ще буде так близько?
Поцілунок руки, імена. Адреси.
Із букетом польових квітів
Місяць до неї спішив.
Ромашковий чай, відкриті серця.
Наче жодної прірви між ними нема.
Та хіба існує вона взагалі
За межами нереальних границь?
Відкинувши все, навіть одежу,
Забули вони про цей світ.
Автор: Радан Кочубей
Для тих, хто бажає опублікувати власні вірші на нашому сайті — читайте як це зробити в розділі «Публікація віршів»
