Поема Мазепа. Фіаско – Данило Хмарко

І
Страшною стала перемога
Російського царя в ту мить,
Коли Мазепа замість того
Щоб проти шведа підсобить
Пішов й собі туди війною.
Карло був ранений і бить
Стала Росія все, що тільки
Втікало з поля бою в спілки.

Іван Мазепа був ще той –
Не здавсь він вівчарям російським,
А те, що вік йому дожить
Означило б хіба омить
Лице, запасти добре ремінь,
Доглянути свого коня, –
Не більше, це уже окрема
Розмова, та хіба ще пить
Побільше терпуги від горя.

То ж залишивши поле бою
Він з Карлом разом утікав
Крізь болота, ліси густії;
Тягучі ночі, довгі дні і
Усе – для прикрощів, неслав
На своїй рідній Батьківщині
До свого імені, а нині
Так повелося, що свою
Історію утвердив: й досі:
Російський зрадник й хитрий досвід
Козацьких сил і вірних лав,
Яких гетьманом він бував
Хоч як російський паж. В дорозі
Він програш власний проклинав,
Але варіянта визнавав.

ІІ
Спинившись в лісі, в болотах
Поклали Карла в лихорадці
На свіжім вітрі, між акацій,
Щоб хоч не снилася біда
Яка прийшла вже наяву,
А не в болючій цій гарячці.

Мазепа розстелився близько
Щоб від незручностей до сну
Віддатись ще хоч раз вину.
А Карло вже затих. Ще блискав
Останній промінець вогню,
Іван покунював, йому
Було за шістдесят. Він горя
Набачивсь більш за всіх в-підряд.

І ось закривши сонні очі
Йому вже сниться: річка, дім,
Маленькі діточки при нім
І ніжна жінка, що дівочі
Блискучі коси розпліта.
Сниться весна. Усе в садах,

А з того боку вірні друзі
З-за річки із походом йдуть.
Знов відкриває взір на друзів:
На Карла, стражу; знов куня.
Ось подає він келих музі.
Ось знову чути хрип коня;
Веселий голос діток чуть.

Знов відкриває сонні очі
І сльози по щоці течуть –
Скупі ті, українські сльози
За батьківщину і за труд,
Сім’ю, козацтво і за блуд
Вельмож-високопосадовців.
Він знов порився у вітровці,
Вийняв баклагу і з горла
Допив останки від вина
Розбавленого позавчора.
Він випив келих власний горя
І мав, бо втомлений, заснуть.

Аж раптом – тріск! – і вигук: «Стійте!»
Іванові обрізав сон.
– Кого це там несе. «Пустіте!» –
Знову почувся голос. Тон
Володаря цих слів гучавий
І незалежний – не раба,
А вільної людини, себто
Це був довірений Мазепи.

«Втікайте, пане, звідсіля.
Петро за три версти ізвідси.
Ми ледь помітили з засідки
Цареве військо іздаля».
«Маєш пошану: за життя,
Що ти вберіг я дам червінців,
Обсиплю щедро», мов дитя
Він обійняв свого гвардійця.

Вставати мусіли. А Карл
Вже закоцюб. Лежить – як в сні.
Глибока рана внесла дар
Свій – смерть, а ще – кінець війні.
В Мазепи виступили сльози.
Це вже кінець. Знову Петро
Взяв Україну за хребет.
О, Карле, більш нема тебе!

ІІІ
На скору руку до коня
Прилаштували Карлу ложе.
Поклали свого короля
І понеслись у безвість. Схоже
Що довго вільним козакам
Разом зі шведом утікати;
В ярах і вибалках ховатись,
А все ж давати драпака.

Лютий Петро, не знавши волі,
Яку Мазепа показав,
Країною все лютував
Несучи прикрощі та болі.
Так цілу ніч і цілий день
Утікачі без перестанку
По нетрях збільшували відстань
Геть від сатрапових царя

Вовків кривавих, хто задля
Збагачення і нервів трунку
Вбивав і грабував, мов тля
Обсівши бідний люд, царя
Свого і дух його грабунку
Звеличуючи, хоч самі
Не знали прикрощів. Їх міць

Розбила Карла і Мазепу.
Хоча було тих козаків,
Хто воював проти Петра
Лиш жменька – Зграя селюків
Трималась за Івана, більше
З Коша ніхто, хіба, опріч ше
Старих поплічників його
Честила Карла за свого.
ІV
І поміч ждати, а, тим більше
Минулу розкіш – марна річ.
Солдати шведські у цій грі
Лягли небіжчиками в полі
І Карл помер в глибокім горі.
Мазепа ж залишивсь, та гірше
Було йому все ж тут, чим там
Карлові Шведському. В літах

Мазепа пережив що-хочеш,
Але це був останній бій.
Уся надія. Вбита почесть
В Росії й тут – пекучий біль
За рабство в рідній Україні.
Вже так і вмерти у руїні
З позором за поразку літ!
Він очі звів у небозвід:

«О, ти – козацька Україно,
Яка була ясна година
Щоб возвеличити тебе! –
І з рабської стягти рутини
Хоч і зо шведами… Тепер
Чекай на нового предтечу.
О, милі, рідні побратими,
Який позір нам за цю втечу.

А інших виходів – нема.
Довкола – рабськая тюрма
І сам Петро стоїть на стражі…
Мені й подумать навіть страшно:
Була надія, а нема…
Який був нам сприятний час,
Щоб кожен вільним став із нас;
Тепер останки тої волі
Клює он ворон в дикім полі,
Пан польський і російський паж…
Ні, ця війна нам не вдалась.»

Автор: Данило Хмарко