Нічні признання

Зачаровуй мене, пиши листи,
і поцілунок надішли палкий.
Всі загадково-таємничі сни
заберуться під ранок гіркий.

Я знову прокинусь рано,
промені сонця дражнитимуть мене.
І буду чекати твого слова, хоч і все ясно,
воно повільними хвилями у моїй пам’яті пливе.

Промов хоч слово коротке, вразливе,
так, щоб серце почуло й загуло.
Я люблю у тобі геть усе,
і це ранить ще глибше – руйнує.

Я благаю тебе, хоч погляд кинь,
я впіймаю й ще глибше зазирну.
Але не дивись в очі мені,
бо до нестями тебе люблю.

Всі ночі сповнені мрій й думок,
вони полонили усю мене.
Чому так тяжко без віршів твоїх,
згадай, як ти на папері висловлював себе.

Я ж пам’ятаю кожне слово,
ти змальовував наше кохання.
Мабуть, то було якесь диво,
бо тепер я читаю суцільне мовчання.

Не мовчи, будь ласка, пиши!
Хоч щось, хоч слово, два.
Дай мені лише почути, ти кажи,
нехай так виллється гірка правда.

Пиши кого полюбив після мене,
чи очі її так само сяють тим чаром?
Я буду уважно читати усього тебе,
бо знаю тебе уже яким часом.

Викрию твій біль невпинний,
що ти ховаєш за блиском в очах.
А пам‘ятаєш наш останній вечір літній?
Саме тоді вогонь наш погас…

Кохання вічним бути не може,
воно закінчилось, зникло враз.
А серденько моє крихітне гине,
не пам’ятає усіх твоїх образ.

Лише радість і щастя лишилось,
закарбувала у свідомості глибину.
Шкода, що все так скінчилось,
ми гідно програли цю гру.

Це мій лист тобі, мої признання,
пишу і краплі повільно змочують папір.
Я нарешті відпускаю наше кохання
і з нетерпінням чекаю на відповідь.

Автор: Вероніка Милокост