На нулі – Ярош

я хотів би заплакать, та сльози скінчились на жаль.
можу тільки без звуку кричати щосили.
голий нерв обірветься в мені – він не сталь!
він живий і болючий, нестерпно болючий для тіла
знову пострілів черга розрізала мертвую тишу,
загуділа арта і понеслася смерть в далечінь.
молиш Бога, аби він тебе не полишив
не важливо чи віриш – мати б надії хоч тінь,
ти не знаєш ні дня, ні числа, ні години,
попрощався з життям вже сто раз, і знову живий.
хоча ні! ти помер, ти лиш образ тієї людини,
що жила до війни (був спокійний, терплячий, не злий)
під ногами земля, і осколки, і гільзи в болоті,
ти чекаєш… летить! по тобі!? наче ні…
і знайомі, і друзі – двохсоті… трьохсоті…
хоч би вбило відразу… Знову думи дурні!
Хтось звикає, каже що вже не страшно,
чи нажились вони? чи так мали багато в житті?
а у мене в очах діти Бучі, такі… бідолашні,
і розбиті будинки, розстріляних мам в Ірпені.
ми затиснемо зуби, і будемо далі стояти.
витрем піт із чола, заряджаємо знову! Вогонь!!!
капелан нам сказав – ми не вбивці! Та нам вже плювати…
лиш би ще раз відчути, любої донечки тепло долонь.

Автор: Ярош