Хто святі церкви мурує,
Пнеться з них до раю, –
Я гуляю по Дунаю,
Стиха в кобзу граю.
Хто людські хати руйнує,
Не боїться пекла, –
На Дунаї, мов у раї,
Хата в мене тепла.
На Дунаї сонце гріє,
Вітер подихає, –
До струни струна на кобзі
Дзвонить-промовляє.
На Дунаї сонце гріє,
Гріє-припікає, –
В мене хата, мов палата,
Сяєвом сіяє.
Тепло, пишно і велично
У козацькій хаті,
А простором не зрівнятись
І царській палаті.
Вквітчано її гаями,
Вислано лугами,
І зукрашено Дунаєм,
Його берегами.
Серед хати соловейко
Тьохкає раненько,
Розважає душу вбогу,
Нужденне серденько.
Як затьохкає ж сумненький
Тьохом-тьоророхом,
Пошибають сльози, сльози,
Котяться горохом.
Ой не тьохкай, соловейку,
Про ту ніч темненьку,
Як навіки я покинув
Матінку рідненьку!
Ой не тьохкай, соловейку,
Рано-пораненьку,
Як будив єси плачущу
Сиротину-неньку.
Ой не тьохкай, соловейку!
Нехай ворона кряче,
Нехай пугач квилить-плаче
Про життя козаче.
