На мене скрива, мов вовки з байрака,
Дивились-позирали мудреці,
Що в мене думка з ними не однака:
Вони-бо знані на всю Русь кравці.
По викройці викроюють готовій
Історію, романи, ба й стихи;
То як же хуторному простакові
Вбачати їх письменницькі гріхи?
Ти ж, не мудруючи з ними лукаво,
До мене, як до брата, пригорнувсь,
Піхотою прибув на хутір браво,
Гостинців гарних я в тебе здобувсь.
За них оце дешевого гостинця
Тобі, мій друже козарлюго, шлю.
Нехай тобі він хоч про те згодиться,
Щоб знав, яку гірку я часом п’ю.
Хотів би голос по світах пустити, –
Мій голос буря-хуртовина рве.
Хотів би правду людям говорити, –
Ведмедем дуросвітщина реве.
Чортма на світі правди, от що горе!
Її, мовляв той старець, “не зіськать”…
Хабі піти з нудьги на Чорне чоре,
Щоб на гаках по-байдинській сконать.
