Зміст
Дідона признається своїй сестрі Анні, що закохалась в Енея, і, підтримана сестрою, віддається надії на одруження з ним. Щоб відвернути Енея від Італії, Юнона використовує це і домовляється з Венерою щодо його одруження з Дідоною. Полювання, буря і “шлюб” Енея з Дідоною. Поголоска про любовний зв’язок між ними. Лівійський цар Ярба благає Юпітера покарати Дідону. Меркурій повідомляє волю Юпітера Енеєві, і той потай готується до втечі. Довідавшись про намір коханого, Дідона гірко йому докоряє і відкидає всякі виправдання. Троянці готуються до відплиття. Дідона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчуває свою смерть і готується до неї. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що їх флот відпливає, Дідона проклинає Енея і в розпачі вмирає.
1] Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна
2] Рана ця в серці її палає вогнем невидимим.
3] З пам’яті в неї не сходить велика хоробрість героя
4] й роду висока достойність; у серці відбивсь його образ,
5] Закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку.
6] З Фебовим світлом рання зоря уже світ оглядала,
6. Фебове світло — сонячне світло, сонце.
7] Вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею
8] Мовила так до сестри, що горю її співчувала:
9] “Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?
10] Гість небувалий, який завітав тепер в нашу домівку,
11] До за велична постава у нього, відвага, хоробрість?
12] Вірю я й не помиляюсь, богів це, напевно, нащадок.
13] Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки
14] Доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив.
15] Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше
16] Не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене
17] Не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні
18] Ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі,
19] Може б, я цій піддалась. Ох, Анно, тобі признаюся,
20] Що, як утратила я чоловіка, сердегу Сіхея,
21] З днини тієї, як злочином брата сплямилися кров’ю
21. …злочином брата…— Пігмаліона, що вбив чоловіка Дідони Сіхея.
22] Наші пенати,— єдиний лиш він почуття в мені зрушив,
23] Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання,
24] Я відчуваю. Та хай підо мною розступиться краще
25] Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу
26] Громом небесним пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б,
27] Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати.
28] Той, що з’єднався зі мною у першім коханні, в могилі,—
29] Хай там пильнує його, на вічні віки зберігає”,—
30] Так вона мовить і шати зливає рясними сльозами.
31] Анна на це: “Ти, над сонце миліша мені, чи ти хочеш
32] В смутку самотня літа молоді змарнувать, не зазнавши
33] Ані потіхи з дітей дорогих, ні розкошів кохання?
34] Думаєш, дбає небіжчиків прах чи їх душі про все це?
35] Ще-бо в жалобі твоїй із лівійців ніхто чи з тірійців
36] Не прихилив твого серця; відкинутий Ярб і багато
37] Владців, що їх на звитяги багаті ще Африки землі
38] Живлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим?
39] Ніби тобі невідомо, на землях чиїх ти осіла?
40] Тут ось гетулів міста, нездоланного в війнах народу;
41] Далі нуміди на конях негнузданих, нехлібосольна
42] Сірта, й безводна країна, і плем’я баркеїв шалене.
43] Нащо спогадувать війни, що з Тіру грозять, і погрози
44] Рідного брата?
45] То провидіння божисте, здається мені, і Юнони
46] Ласка вітрами ці судна ілійські сюди ось пригнали.
47] Сестро, подумай, які будуть славні і місто, й держава
48] За допомогою мужа такого? Якими ділами
49] Слава пунійців при збройній помочі тевкрів засяє!
50] Божої ласки проси, і, жертву благальну принісши,
51] Гостям годи, і придумуй причини якісь зволікання,—
52] Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Оріон посилає,
53] Ще не зрихтовані судна, й погода іще не підхожа”.
54] Цими словами запалює серце жагучим коханням,
55] В душу надію вливає, із серця жене несміливість.
56] Зразу ж до храмів ідуть вони й жертвами миру благають;
57] В жертву овечок приносять добірних, за звичаєм предків,
58] Закононосній Церері, і Фебові, й батьку Ліею,
58. Закононосна Церера.– Цереру, богиню землеробства, вважали законодавицею культури і норм шлюбного життя. Ліей — Вакх, що вважався богом родючості й зростання.
59] Передусім же Юноні, святій опікунці подружжя.
60] Чашу сама бере в руки красуня Дідона й корові
61] Білій зливає між роги чи перед богами проходить
62] При вівтарях переповнених, жертвами свято шанує,
63] В груди відкриті тваринам живим ще вона заглядає
64] Пристрасно, в них-бо шукає поради. Пустії пророцтва!
65] Що допоможуть ті жертви і храми у шалі кохання?
66] Вогник незримий утробу з’їдає, і рана невидна
67] В неї під серцем ятриться; нещасна Дідона палає
68] Жаром кохання, у шалі ганяє по цілому місту.
69] Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою
70] В крітському лісі пастух, що стрілами сипле навколо,
71] Й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла.
72] Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори,
73] В боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна.
74] От із собою Енея вона скрізь по городу водить,
75] Місто усе і сідонські багатства показує, хоче
76] Щось пояснити, та рве на півслові. А день звечоріє —
77] Знову ті самі бенкети справляє і слухати прагне
78] Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно
79] З уст випиває. А потім, коли вже розійдуться, й світло
80] Місяця згасне, і темінь настане, й, заходячи, зорі
81] Кличуть до сну, то в порожніх покоях самотня сумує
82] І на покинуте ложе лягає сама, відчуває
83] Близько й, хоча і відсутнього, бачить його біля себе —
84] Або, полонена образом батьковим, ніжно до лона
85] Горне Асканія — може, обдурить любов невимовну.
86] Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору, і збройних
87] Вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків
88] Задля війни не будують; припинено все споруджати —
89] Й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають.
90] Жінка Юпітера мила, лише зміркувавши, що та вже
90. Жінка Юпітера — Юнона.
91] В путах хвороби, та й про поговір їй, шаленій, байдуже,
92] Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька:
93] “Славу величну і здобич пресвітлу ви разом придбали —
94] Ти і твій син. Великі і славні всі будуть богове,
94. Твій син — Купідон.
95] Як два боги одну жінку обманом своїм подолають.
96] Знаю і те я прекрасно, що ти, наших мурів злякавшись,
97] Мала в підозрі гостинні доми в Карфагені могутнім.
98] Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше?
99] Чом не укласти нам вічного миру і не одружить їх?
100] Ти досягнула, чого так бажала у серці своєму:
101] Вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить.
102] Отже, керуймо цим спільним народом на рівних началах:
103] Хай і вона чоловіку-фрігійцеві служить як жінка,
104] Хай і тірійці, як придане, ввійдуть в твоє володіння”.
105] Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди,
106] Щоб італійську могутність загнати на берег лівійський,
107] Відповідає Венера: “Хто буде такий нерозумний,
108] Щоб не годився на це і з тобою війну починав би?
109] Тільки б усе те, про що ти говориш, щасливо здійснилось!
110] Та непокоїть мене і доля, і те, чи Юпітер
111] Згоден, щоб спільне було у пунійців з троянцями місто;
112] Схвалить чи ні він союз тих народів, сполучення їхнє.
113] Ти його жінка, тобі таки личить його попросити;
114] Йди, я піду за тобою”. На це знов цариця Юнона:
115] “Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу
116] Те повести все, що статися має, скажу коротенько:
117] Завтра на лови Еней і Дідона нещасна до гаю
118] Виїхать хочуть, як тільки Тітан своє раннє проміння
119] Світові завтра появить і землю почне осявати,
120] Чорну зішлю градову на них тучу, коли гарячково
121] Заметушаться ловці й опережуть сітями ізвори,
122] Зливою змию, заграю громами із хмарного неба.
123] осе товариство тоді розбіжиться і в темряві зникне.
124] Вождь тоді Трої й Дідона, обоє, вбіжать до печери
125] Разом. З’явлюся і я там, якщо ж і твоя на те буде
126] Воля, то їх у подружжя зв’яжу я навік,— хай належна
127] Буде йому. Тут же буде й весілля?” На те Кітерея
128] — згоду дала й усміхнулась, бо підступ її зрозуміла.
128. …підступ її зрозуміла.— Підступ Юнони, яка хотіла затримати Енея в Африці і не пустити в Італію.
129] Рання тим часом із хвиль Океану вже вийшла Аврора,
130] І засвітилося небо промінням, а молодь добірна
131] З брам висипає і сіті несе очкуваті, і сильця,
132] Й ратища широколезі; їздці виїжджають массільські
133] З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця
134] В спальні, і ждуть при порозі на неї пунійські вельможі.
135] Жде й дзвінконогий баский аргамак біля входу,— в оздобі
136] З пурпуру й золота він неспокійно глодає вудила,
137] Піною вкриті. Аж, зрештою, вийшла із почтом великим:
138] Шати сідонські на ній і обшиті каймою в мережах,
139] І сагайдак золотий, із золота шпилька у косах,
140] Застібка з золота шати багряні на ній запинає.
141] От і фрігійський з’явився загін, і з Іулом веселим
142] Всі виступають. Та серед усіх сам Еней найпишніший
143] Між товариством з явився й з єднав ті загони обидва.
144] Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає
145] І прибуває з Лінії на Делос, щоб т ут відновити
146] Знов хороводи, а при вівтарях уже товпляться всуміш
144-146. Аполлон узимку перебував у Лікії, в Малій Азії, а влітку на острові Делосі, де його прихід вітали співами й танцями.
147] Жителі Кріту й дріопи строкаті, іще й агатірси;
148] Сам він ступає верхів’ями Кінту, і кучері буйні
149] Лавром вінчає м’яким, і вінець золотий накладає,
150] Й стріли на плечах дзвенять,— та нічим же не гірший від нього,
151] Ідучи верхи, Еней: такою він сяє красою.
152] А прибули вони в гори високі, у нетрі безкраї,
153] З гір позбігали козулі, із скельних верхів розігнавшись,
154] Олені з другого боку поля пробігають розлогі,
155] Куряву збили, тікають, юрбою верхи покидають.
156] А молоденький Асканій на борзому конику грає
157] По долинах то з одними, то з другими йде в перегони;
158] Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий,
159] Або запінений дикий кабан на путі нагодився.
160] Але тим часом по цілому небу знялися великі
161] Шуми і гуркіт, і ринула злива усуміш із градом.
162] Тут весь тірійський загін і за ним уся молодь троянська,
163] З ними й дарданський Венерин унучок у сторони різні,
164] Перелякавшись, розбіглись шукать собі схову; тут ріки
165] З гір полилися. Дідона й володар троянський в печеру
166] Вбігли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля і Юнона,
166. Землю, як найдавнішу з богинь, подібно Юноні, вважали покровителькою шлюбного життя.
167] Шлюбів творителька, знак подали. Заіскрилося небо
168] І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах.
167-168. У цьому шлюбі блискавка була замість весільного смолоскипа і плач німф заміняв весільні співи.
169] Мить та найпершою горя і смерті причиною стала.
170] З тої хвилини Дідона вже більше не криє кохання;
171] Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу:
172] Зве це подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити.
173] Зараз пішла по лівійських просторих містах Поголоска,
174] В світі від неї швидкішої гиді ніде не буває.
175] В русі жива, вона сил набуває й росте по дорозі;
176] Спершу від страху мала, вона згодом сягає до неба,
177] Ходить сама по землі, а голову в хмарах ховає.
178] Кажуть, що мати Земля породила її, бо сердита
179] В гніві була на богів; тож її, вже останню дитину,
180] Кея сестру й Енкелада, у бігу швидку й бистрокрилу,
181] їм породила, потвору велику й страшну,— скільки в неї
182] Пер є на тілі, то стільки є й бистрих очей попід ними —
183] Дивно сказать — стільки ж уст і у них язиків стільки ж само,
184] Стільки ж і вух насторожених. В темряві ночі літає
185] Поміж землею і небом; і скиглить, очей не заплющить
186] Навіть в солодкому сні. Вдень сидить, вигляда на вершечках
187] Башт, на високих покрівлях, міста з них лякає великі,
188] Бо й на брехливі вістки завзято чатує, й на правду.
189] Ця Поголоска на всякі лади просувалась між людом,
190] Тішачись дуже, що може про правду й неправду співати:
191] Ширила скрізь, що приїхав Еней із троянського роду
192] І одружитися з ним побажала прекрасна Дідона;
193] Що цілу зиму уже, забувши про справи державні,
194] Тільки гульні й ласолюбству стидкому вони віддаються.
195] Ось яку погань розносила поміж людьми ця богиня.
196] Далі до Ярба-царя завертає вона свої кроки,
197] Серце у нього словами розпалює, лють викликає.
198] Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів,
199] Храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім
200] Царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму
201] Ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала
202] Кров ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки.
203] Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті
204] о храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями,
205] Руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився:
206] “О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський
207] жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах,
208] Вакха ленейського дар, чи ти бачиш, що діється вколо?
208. Вакха ленейського дар — вино.
209] Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш?
210] Може, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас, і гуркіт
211] Їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні,
212] Поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй
213] Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом,—
214] Сватання сміла відкинуть моє, а прийняти Енея
215] На царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим
216] Бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським
216. Тюрбан меонський — фрігійська шапка із стрічками, яку підв’язували під бородою. …від мазей вологий…— Намазувати волосся пахучими мазями вважалося ознакою розніженості, непристойності.
217] Нині підв’язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви
218] В храмах приносим дарма й лиш пустим потішаємось блиском”.
219] Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився,
220] Й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару,
221] Що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить,
222] Й ось що Юпітер йому доручає: “Послухай, мій сину,
223] Клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій
224] Швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він
225] Долі шука в Карфагені тірійському й не пам’ятає
226] Міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого
227] Нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази
228] Вирвала цілим із грецької січі. Казала, що буде
227-228. …два рази вирвала цілим із грецької січі.— Раз від меча Діомеда (“Іліада”, V, 311 і далі), другий раз, коли греки руйнували Трою.
229] Владарем він у Італії, повний могутньої сили
230] Й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду,
231] Крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі.
232] Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава,
233] І потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути,
234] То чи пожалує батько Асканію й римського замку?
235] Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу,
236] І до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських?
237] Хай відпливає. На цьому й усе — так йому сповістиш ти”.
238] Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю.
239] Спершу сандалії: ті золоті він на ноги взуває,
240] Що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води
241] Чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку, якою
241. …взяв гілку…— палицю, повиту зміями (атрибут Меркурія).
242] Тіні бліді то одні викликає він з Орка, то інші
243] Гонить у Тартар страшний, нею сни навіває і будить,
244] Навіть мерцям відкриваючи очі; керує вітрами
245] Й перепливає він нею по хмарах бурхливих. У льоті
246] Бачить і верх кам’яний, і стіни стрімчасті Атланта,
247] Що досягає верхів’ями самого неба, Атланта,
248] Що його голову, соснами вкриту, обкутують чорні
249] Хмари кругом, і бурі з дощами шугають над нею.
250] Плечі йому засипають сніги, з підборіддя в старого
251] Плинуть потоки, і льодом страшна борода узялася.
252] Вперше отут, на крилах злітаючи рівних, Кілленець
253] Став, з того місця він кинувсь на хвилі усім своїм тілом,
254] Наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато
255] Риби, низько літає над самими хвилями моря.
256] Саме отак, поміж небом й землею літаючи, близько
257] Берега Лівії, всюди піщаного, різав повітря,
258] Йдучи від діда по матері прямо, Кілленський потомок.
258. …від діда по матері…— Атлант був дідом Меркурія.
259] Щойно ступнями крилатими хиж він торкнувсь сіфриканських,
260] Бачить як той укріпляє фортецю й будинки_
261] Ставить нові. У нього при боці був меч, що вогнистим
262] Cписом сяяв, мов зорі; на плечі накинув кирею,
263] Пурпуром з Тіру горіла вона,— дар багатий Дідони,—
264] Золотом ніжно її вишивала. Енеєві зразу
265] Мовить він: “Ставиш підвалини під Карфаген ти високий,
266] Жінці в догоду ти місто красиве, ох горе, будуєш!
267] А про державу свою і призначення власне забув ти?
268] Шле із Олімпу ясного мене повелитель безсмертних,
269] Що потрясає своєю могутністю небо і землю,—
270] З подувом вітру звелів він накази тобі передати:
271] Що ти замислив? Чого у лівійськім краю забарився?
272] Що ж, коли зовсім тебе вже не вабить тих подвигів слава
273] І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути,
274] То пригадай, що Асканій росте, твій потомок, майбутній
275] Твій спадкоємець Іул, якому в Італії царство
276] Й римська належить земля”. Це Кілленець сказав і, на слові
277] Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись
278] В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.
279] Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів,
280] Стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.
281] Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку:
282] Так він злякався цієї богів остороги й наказу.
283] Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця
284] В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати?
285] Перебігає з одного на друге він мислю швидкою,
286] Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить.
287] Б ється він так із думками, й найкращою ця ось здається:
288] Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна
289] Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз
290] Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять.
291] |~ам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає
292] И не сподівається, що розіб’ється їх щире кохання,
293] Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу
294] Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще.
295] Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.
296] Литрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити
297] Hих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній,
298] певного й то боячися. їй, ошалілій, доносить
299] Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають. 91
300] Розум утративши свій, божевільна, по місту літає,
301] Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада,
302] Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято
303] І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання.
304] Врешті сама до Енея приходить і так промовляє:
305] “Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний
306] Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю?
307] Чи не задержить тебе вже ніщо — ані наше кохання,
308] Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине
309] Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш
310] І в буревії північні пливти поспішаєш по морю?
311] Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі
312] їхав, а Троя стара ще стояла б,— чи їхав би в Трою
313] Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю
314] Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого
315] Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля
316] Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила
317] Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле,—
318] Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку,
319] Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене
320] Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці
321] Вже вороги мені. Сором утратила я задля тебе
322] Й чесне ім’я моє давнє, що ним аж до зір величалась.
323] Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась,
324] Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш?
325] Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій
326] Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул
327] Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе,
328] Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький
329] Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд,—
330] Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня”.
331] Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово,
332] Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій,—
333] Врешті він коротко каже: “Царице, ніколи не міг би
334] Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала.
335] Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум
336] Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом.
337] Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії
338] Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи
339] Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком
340] Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля
341] Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі,
342] Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили
343] Рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий,
344] Для переможених знову тоді я Пергам збудував би.
345] Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський,
346] Кличуть віщання лікійські в велику Італію їхать.
347] Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку
348] Тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена,
349] Чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті?
350] Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких.
351] В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять
352] Зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе,
353] Журний страшить мене образ його, й син Асканій волає,
354] Й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю
355] Царства Гесперії й краю, який йому доля признала.
356] Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба
357] Нам ще й наказа від нього приніс — клянусь головами
358] Нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив
359] Б місто, і вухами цими виразно я чув його голос.
360] Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучить:
361] Не по своїй-бо я волі в Італію їду”.
362] Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась,
363] Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки
364] Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті:
365] “Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком
366] Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої
367] Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували.
368] Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю?
369] Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув,
370] Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу?
371] З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись
372] Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній.
373] Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху,
374] Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила,
375] Товаришів його й флот від загибелі я врятувала.
376] Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся,
377] Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник,
378] Божої волі товмач, приносить жахливі накази.
379] Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт
380] Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень
381] Я не збиваю твоїх. їдь в Італію з вихром, на хвилях
382] Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі
383] Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону
384] Кликати будеш по імені часто. А я за тобою
385] Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна
386] Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою.
387] Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь,—
388] Дійде ця вістка до духів підземних”. Ввірвала на цьому
389] Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись,
390] Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова
391] З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили
392] Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.
393] Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю
394] Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає,
395] Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам
396] Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри
397] Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі
398] З берега стали зсувати. Спливають намащені днища,
399] Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою,
400] Бо утікають.
401] Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста
402] Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю
403] Купу велику наносять до схову. їх чорні загони
404] Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками.
405] Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу,
406] Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують
407] І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.
408] Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала?
409] Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку,
410] Як там на березі праця кипить, як цілеє море
411] Перед твоїми очима клекоче від руху такого?
412] Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить
413] Серце людини від тебе! її пориває іще раз
414] Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню
415] Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.
416] “Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися
417] Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці
418] Весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я
419] Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні
420] Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання,
421] Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник
422] Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші;
423] Ти тільки знала, як і коли підступити до нього.”
424] гіди, моя сестро, и до гордого ворога словом покірним
425] Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги
426] Знищити плем’я троянське, ні флот під Пергам я не слала,
427] Не викликала ні праху, німанів я батька Анхіса,
428] Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає?
429] Хай же хоч цей раз востаннє поступиться біднш коханій:
430] Хай зачекає на зручний від’їзд і на вітер попутний.
431] Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив,
432] Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув:
433] Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути,
434] Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.
435] Ласки прошу лиш останньої,— змилуйся ти над сестрою.
436] Зробить її він мені,— аж до смерті я дякувать буду”.
437] Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна
438] Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий,
439] Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля
440] Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним.
441] Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням
442] Передковічного дуба, що силу віками громадив,
443] Віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю
444] Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі
445] Міцно стоїть,— до Тартару стільки ж пустив він коріння,
446] Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя
447] Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці
448] Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі:
449] Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.
450] Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона
451] Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись.
452] Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала,
453] Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання
454] І на кадильнім жертовнику бачить — аж страшно сказати —
455] Струмінь священний зчорнів, в кров погану вино обернулось.
456] Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала.
457] Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа.
458] В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками
459] З білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято.
460] —Звідти почувся їй голос її чоловіка,— здавалось,
461] Кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала
462] над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу
463] Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні,
464] Але, крім того, іще й віщування побожних пророків
465] В грізних знаменнях жахають її. Еней безсердечний
466] о снах непокоїть її, ошалілу; і сниться їй завжди,
467] Що залишилась сама, іде шляхом далеким самотня
468] У далеких землях пустинних тірійців шукає.
469] Так божевільний бачив Пентей Евменід цілі юрми,
470] і сонце подвійним здавалось йому, і подвійними Фіви;
471] Чи як на сцені, в видінні болючому, матір’ю гнаний,
472] Від смолоскипів і чорного гаддя Орест утікає,
473] Син Агамемнона, й помсти богині сидять на порозі.
473. Помсти богині — фурії.
474] Отже, коли, збожеволівши з болю, наважилась вмерти,
475] Час тоді й спосіб придумує,— журну сестру навіщає,
476] Задум від неї ховаючи все ж, і з повним надії,
477] Ясним обличчям до неї говорить: “Вітай мене, рідна,
478] Спосіб знайшла я, який мені верне його або звільнить
479] Серце моє від любові. Аж ген на межі океану,
480] З заходу сонця, де край ефіопів найдальший,— вісь світу,
481] Густо зірками ясними обсипану, крутить на плечах
482] Владар всесильний Атлант. І жрицю з тієї країни,
483] З роду массілів, мені показали, що завжди держала
484] Храм Гесперід у опіці, для змія готовила їжу,
485] Ще й зберігала священне галуззя на дереві, плинний
486] Мед наливала і сипала маком, що сон навіває.
487] Чарами серце звільнить обіцяла вона, чиє схоче.
488] Іншому ж тугу наслати на серце тяжку, завернути
489] Води у ріках і зорі небесні спинити в дорозі.
490] Викличе духів з підземної пітьми, земля під ногами —
491] Чутимеш — буде ричати, із гір яворини посходять.
492] Рідна, клянуся богами, твоєю клянусь головою,
493] Що над усе дорога мені, дуже нерадо до чорних
494] Чар отих нині я, сестро, вдаюсь. Посередині двору
495] Ти непомітно розпалиш багаття і зброю воєнну
496] Там покладеш ти, що той нечестивець залишив на стінах
497] В нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє,
498] Що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу
499] Знищити й слід по тім мужу поганім,— це й жриця веліла”.
500] Мовила так і замовкла, і блідість лице їй покрила.
501] Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді
502] Смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства,
503] Не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея,
504] Отже, й виконує сказане.
505] Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини
506] Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками
507] І жалібними гілками обводить, складає трофеї
508] Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі
509] Образ його,— їй відоме майбутнє. Усі поставали
510] Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає
511] Тричі по сто раз богів,— і Ереба, і Хаос, Гекату
512] Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає
513] Воду, так мов із джерел аверніиських, назносила зілля
512-513. Зливає воду…— тобто воду з Авернського озера, де, за віруваннями стародавніх греків і римлян, був вхід до підземного царства.
514] З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши;
514. …мідним серпом його зжавши…— Міді приписували особливе значення при чаклуванні.
515] Кидає й наріст з лошачого лоба, що лиш, як вродилась,
515. …кидає й наріст з лошачого лоба…— Лоша, як гадали в античності, приходило на світ з наростом на лобі, в якому містилася клейка речовина, вживана для любовних чарів.
516] В матері той відібрала любисток.
517] Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою,
518] Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння,
519] Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків
520] Сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа,
521] Що пам’ятає й карає по правді за зраду в коханні.
522] Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини
523] Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори
524] Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба,
525] Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші,
526] Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких
527] Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло,
528] Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.
529] Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі
530] Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи
531] Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться
532] І оживає жорстока любов, серце люттю палає.
533] Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням:
534] “Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути
535] Знову старих женихів і просить, щоб номади за жінку
536] Брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо?
537] Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів
538] Слухати тевкрів? їх радує й нині, що їм помогла я,
539] Вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася.
540] Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче
541] Взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна,
542] Й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта?
543] Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють?
544] Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся
545] їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно,
546] Знову на море пускатись, вітрам паруси наставляти?
547] Тоді! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом!
548] Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене в моїм шалі
549] В лихо вштовхнула оце й віддала на поталу ворожу.
550] Довелося мені, незамужній, самій, без провини
551] Вік пережить, як тварина, журби не зазнавши такої.
552] Праху Сіхея на вірність я данеє слово зламала”.
553] Так вона жалі гіркі добувала із дна свого серця.
554] На кораблі, на високій кормі, Еней, уже певний,
555] Що попливе, спочивав, поладнавши усе, як належить.
556] Образ бога йому, із обличчям знайомим і рідним,
557] Знову з’явивсь уві сні і впевняв його наче б так само,
558] Схожий цілком на Меркурія, й голос такий, і такий же
559] Колір обличчя, і волос русявий, і зріст молодецький.
560] “Сину богині, як можеш ти спати тепер і не бачить,
561] Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз?
562] Не запримітив, що віють попутні зефіри? А зраду
563] В серці своєму вона замишляє і злочин жахливий;
564] Вмерти готова, а гнів усіляко у серці клекоче.
565] Чом не тікаєш ти звідси чимдуж, як тікати ще можна?
566] Скоро побачиш, як заграва рання тебе тут застане,
567] Як захвилюється море від суден, на них запалають
568] Факели, берег пожежею вибухне. Гей, у дорогу,
569] Не зволікай, ти ж бо знаєш, що серце жіноче є завжди
570] Змінне й хитке”. Так він мовить і в темряві ночі зникає.
571] В мить ту коротку Еней, налякавшись раптової з’яви
572] Марева сонного, швидко схопився зі сну й підганяє
573] Товаришів: “Гей, вставайте, мужі, і сідайте на лавах,
574] І підніміть паруси; посланець-бо ось божий, зійшовши
575] З неба високого, нам утікати наказує й линви
576] Від узбережжя відтяти. Послухаєм волі твоєї,
577] Боже святий, хто б не був ти, і знов за твоїм ми наказом
578] Підемо радо, лиш ти помагай нам ласкаво і зорі
579] Дай нам на небі щасливі”. Так каже, і з піхов виймає
580] Меч громоносний, і ним розтинає припони. Однаке
581] Всіх огорнуло завзяття, зриваються — й зразу ж до діла.
582] Вже узбережжя лишили, під суднами води вирують;
583] Сили напружують, піну збивають і синяву горнуть.
584] Світло ясне уже сипала знову на землю Аврора,
585] Вставши з шафранного ложа Тітона. І саме тоді-то,
586] Як лиш цариця побачила з башти, що вже засвітало
587] І кораблі відпливають з піднятими вряд парусами,
588] А побережжя порожнє й не видно ніде мореплавців,—
589] Двічі і тричі ударивши в груди розкішні й русяве
590] Рвучи волосся, благала: “Юпітере, справді цей зайда
591] Звідси отак і від’їде, узявши на глум мою владу?
592] Чом же, за зброю вхопившись, не кинуться інші із міста
593] їм навздогін, кораблів чом не стягнуть з причалів? Біжіть же,
594] Дайте вогню сюди, швидше до зброї, за весла хапайтесь!
595] Де я? Що мовлю? Безумство яке замутило твій розум,
596] Бідна Дідоно? Тебе лиш тепер зворушив його злочин?
597] Бачить було б, коли берло давала. От слово і вірність
598] В того, що, кажуть, рідних пенатів везе і на спині
599] Виніс старенького батька! Не краще б було його вирвать
600] І посікти на кусочки, по морю розсіяти, друзів
601] Вирізать, вбити Асканія, батькові з нього печеню
602] Дати на стіл? Може, скажеш: непевна була перемога?
600. …посікти на кусочки-— як Медея, що, втікаючи з Язоном із Колхіди, зупиняла батька, який гнався за нею, шматочками тіла свого брата.
601-602. …печеню дати на стіл…— як Атрей подав братові Фієсту спечених його синів або Прокна чоловікові Тереєві печеню з тіла сина.
603] Хай собі! Вмерти готова, чого я боятися мала?
604] В табір вогонь занесла б я, всі площі наповнила б жаром,
605] Батька, і сина, і ціле б їх кодло спалила, й сама я
606] В тому вогні спопеліла б. Ти, сонце, у світлі своєму
607] Бачиш, що діється в цілому світі; Юноно, сама ти
608] Журб цих призвідниця, знаєш усе те; Гекато, що ніччю
609] По роздоріжжях міських завиваєш, ви, помсти богині,
610] Ви, покровителі божі Елісси, що гине, це зважте,
611] Й злочин по правді скарайте, й почуйте моє ви благання:
612] Як вимагає Юпітера воля незламна, щоб клятий
613] Муж той доплив до землі десь, у пристань заїхав, мета ця
614] Непереборна,— хай плем’я відважне на нього повстане,
615] Вижене з краю, розбивши в бою, хай з Іулом розлучить,
616] Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану
617] Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру,
618] Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим,
619] Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине.
620] Так я благаю, ллю з кров’ю своєю це слово останнє.
621] Ви ж, о тірійці, зненавидьте рід його весь і майбутні
622] Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте
623] Жертву. Нехай між народами нашими дружби не буде
624] Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане!
623. …між народами нашими…— римлянами і карфагенянами.
624. …колись месник повстане! — Ганнібал, вождь карфагенян у Другій Пунічній війні (218-202 рр. до н. є.).
625] Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських
626] Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода.
627] о землями землі нехай ворогують, моря із морями,—
628] Так заклинаю,— з військами війська, і вони, і їх внуки!”
629] Мовивши так, розважає всіляко, як би зійти їй
630] З світу цього остогидлого як тільки можна найшвидше.
631] Коротко так вона мовить до Барки, до няні Сіхея
632] (Няню свою вже давно поховала у краї старому):
633] “Нянечко мила, піди-но поклич сестру мою Анну
634] Й перекажи, щоб умилася швидше водою із річки,
635] Й вівці для жертви, й все інше взяла із собою. Хай прийде.
636] Й ти убери свої скроні в святкові стрічки, бо я хочу
637] Жертву стігійському скласти Юпітеру, що за побожним
637. …стігійському… Юпітеру…— Плутонові, підземному богу.
638] Звичаєм я почала, щоб, нарешті, мені покінчити
639] З сумом своїм і журбою, й багаття, що в ньому дарданський
640] Образ, пустити з вогнем”. Так сказала, а няня старенька
641] Пошкандибала скоріш якомога. Дідона шаліє,
642] Вся аж горить від жахливих думок, і довкола очима
643] Водить кривавими, зблідла, у плямах тремтить все обличчя,
644] Жах охопив перед смертю її. На середнє подвір’я
645] Дому вбігає і, на високе багаття ступивши,
646] З піхов, шалена, меч добуває дарданський. Ох, інший
647] Вжиток мав бути із того дарунку. Як тільки уздріла
648] Одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко,
649] Спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа ‘
650] Й слово сказала прощальне: “Ви, пам’ятки милі, допоки
651] Доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя
652] Серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами,
653] Що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний
654] Образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне
655] Я заснувала і бачила мури міцні того міста,
656] Смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала.
657] Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б
658] Наших повік берегів не торкались Дарданії судна”.
659] Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить:
660] “Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо,
661] Час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський,
662] Вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде
663] Вічним прокльоном”. Сказала, і ще не домовила слова,
664] Як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров’ю
665] Піниться й збризкує руки. В високих світлицях почувся
666] Плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент,
667] Зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба
668] Стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби
669] Валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився,
670] Падає Тір старовинний, і полум’я он шаленіє
671] Понад дахами домівок людських і осель богославних.
672] Все це почула сестра і летить, тремтячи, мов безтямна,
673] Нігтями дряпає лиця та б’є кулаками у груди,
674] Всіх на бігу розбиває, вмираючу кличе на ймення:
675] “Ось що направду було, ти, сестро, мене обманула!
676] Ось що мені те багаття, й вогні, й вівтарі готували!
677] Кинутій — що мені жалувать треба? Що ти не хотіла
678] Мати сестри біля себе при смерті? Нехай же була ти
679] Разом з собою й мене повела б, і обох нас забрали б
680] Той самий біль від заліза й та сама хвилина. І я ж бо
681] Цими руками вогонь розкладала, богів закликала,
682] Щоб безсердечній близ тебе, коли ти лежала, не бути.
683] Сестро, себе ти й мене, свій народ, і батьків погубила,
684] Й місто сідонське. Подайте води, хай рани обмию,
685] Подих останній устами вловлю”. Це сказавши, на сходи
686] Вийшла високі й сестру, півживу ще, обнявши, голубить,
687] Шатами чорну із неї, ридаючи, кров обтирає.
688] Та ж погасаючі очі розплющити хоче, та годі —
689] Мліє; лиш рана десь глибоко в грудях ятриться. Три рази,
690] Спершись на лікті, здіймалась і падала знову на ложе,
691] Тричі блукаючим поглядом світла шукала на небі,
692] Тільки побачила сонце, й з грудей її вирвався стогін.
693] Тут всемогутня Юнона над довгим цим економ і болем
694] Зглянувшись, шле із Олімпу Іріду, щоб та увільнила
695] Душу, яка ще боролась, і злитії тіла суглоби.
696] Бо не в належну для неї годину вона умирала,
697] Ні провинилась, щоб вмерти, але передчасно й нагально
698] В шалі горіла. Тому Прозерпіна із лоба у неї
699] Ще не взяла золотого волосся й стігійському Орку
700] Не присудила її голови. Отож на шафранних
698-700. Згідно з поглядами стародавніх греків і римлян, померла людина була немовби жертвою, принесеною богам потойбічного світу. Тим-то покійникам обтинали пасмо волосся, подібно, як жертовним тваринам відрізували на лобі трохи шерсті. А що Дідона вмирає передчасно, Прозерпіна, володарка підземного світу, відмовляється прийняти це пасмо, Юнона ж, охоплена співчуттям до цариці, посилає Іріду покласти край мукам нещасної жінки.
701] Крилах із неба Іріда злітає, росиста, до сонця
702] Тисячі барв розсипає, і над головою спинившись —
703] “Жертву цю Діту несу за наказом, тебе з цього тіла
704] Я увільняю”,— так каже й правицею волос зриває;
705] Вийшло із тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло.
