По стільки роках, що в юнацьке русло
зливалися з нашого дому,
щоночі ввижається рідне село,
місця дорогі і знайомі.
В просторі й часі не згубились шляхи,
що жевріли запалом юним;
від ігор і криків, шумних і глухих,
у серці подзвонюють луни.
Виходжу за місто і бачу немов
людей, яким добре ведеться,
із ними знімаю ясну хоругов —
найкращих років моїх десять.
Не знаю — чому, а здається мені, —
з цим мусітиму примиритись:
що нині ввижається тихо ввісні,
тим буду ще довго я жити.
Читайте далі вірш – Брості
