Вступ до знищеної поеми - Іван Коваленко

Благослови, Батьку рідний,
Великий Тарасе,
Людям повість розповісти
Із нашого часу.
Розповісти її, розказати
Твоїми словами.
Може, й будуть якісь мудрі
Сміятись над нами.
“Час абстракту і модерну,
А він дьогтем маже”, –
Нехай якийсь недоумок
Отаке і скаже.
Хай говорить, нам байдуже,
Аби люди знали
І оцю правдиву повість
Хоч нишком читали.
Щоб читали, навчалися,
Як на світі жити
Та не слухали премудрих
Лжепропроків ситих.
“Примітивно, несучасно,
Застаріла форма”…
Хай белькочуть людомори,
Бо душа в них чорна.
Не старіє свята правда,
Як і слово Боже,
І не стане одягати
Собі нову одіж.
Не приб’ють її, не знищать
Ні тюрми, ні роки,
І грядуть на Україні
Великі пророки.
Стануть істину глаголить,
Словами палити,
Щоб до тебе повертались
Нерозумні діти,
Щоб ми правді подивились
Прямо всі у вічі.
Поорали наші душі –
А засіять нічим!
Поорали добрі ниви
З краю і до краю.
Замість зерна, враже зілля, –
Будяк виростає.
Заростають ниви-душі
Терном, бур’янами,
Бо забута рідна мати
Своїми синами,
Бо загублений і шлях той,
По якім ходити, –
Шлях великий України,
Славою повитий,
Що від моря широкого
Проліг аж в Карпати…