Цього ніколи не забути – Ліщенко Наталія

В сльозах мала дитинонька
В матусі просить хліб.
– Ах, ти ж моя крихтинонька, –
Вмовляє та взахліб,
– Ну, потерпи ще трошечки…
А скільки ж ще терпіть?
І йде збирать колоссячко,
Щоб їстоньки зварить.
– Ось корінець, там травонька,
Несу, моє дитя.
На вечір буде стравонька.
Як ніженьки тремтять.
Порізав гострий очерет
Матусині литки,
Та йде сердешна уперед
Із скарбом золотим.
Несе життя вона в руках
Дитиноньці своїй,
А в серці відчуває страх,
– Чи встигну, чи живий?
Синок єдиний, янгол мій,
Кровинонька моя,
Твій батько спить в землі сирій,
Ти ж – вся моя сім’я.
Я скоро вже, синок, терпи.
Он, бачу вже село.
І місяць нічку освітив,
А сонечко зайшло.
Свічки горять по всіх хатах,
Лиш в їхній не горить.
Із серця гонить жінка страх,
– Мабуть, синочок спить.
Втомилось моє зайченя,
На припічку приліг.
Сама вже двері відчиня,
Та йде через поріг.
– І каганця не розпалив,
Он темрява яка.
Й по хаті із останніх сил
Навпомацки блука.

До печі мати підійшла,
Й шукає там синка.
Але малого не знайшла,
Дитинки там нема.

– Рідненький, де ж ти спатки ліг?
Гучніш вона пита.
Й біжить до лави з усіх ніг,
Але і та пуста.
– Та що ж це коїться, синок?
Нащо сховався ти ?
До горла підкотив комок,
– Прости мене, прости…
Сльоза скотилась по щоці,
Вмить зрозуміла все.
Й колосся стисла у руці,
– Та за що ж мені це?
І обернулась в той куток.
Де гратися любив
Її дитя, її синок…
Там його голод й вбив…

О горе, горе матерів,
Тяжкий, нестерпний біль.
Хто стільки люду з світу зжив?
Чия була то ціль?
Ті, хто за всім отим стояв
І грабував людей,
Душив, морив, гнобив, цькував,
Бажав мільйон смертей –
Хай в пеклі вічному горять
За злочини свої.
І їх ніколи не простять
Ні мертві, ні живі…

Ми ж просим в Боженьки єдине:
Щоб знов не повернувсь той жах.
І щоби вільною завжди була країна,
Та колосився хліб в її полях!

Автор: Ліщенко Наталія