Ця оказія трапилася дуже давно — ще тоді, як селян з кріпаччини випустили і дали декому з них земельні наділи.
Такий земельний наділ за добру службу у пана перепав і моєму дідові.
От одного разу весною позичив дід коней та й поїхав орати власну ниву. Цілий день шукав дід ту ниву, а вона ніби крізь землю провалилась.
Обходив він усі поля вподовж і впоперек, переміряв ступенями усі ниви, від межі до межі — все прикидав, де його нива, але не знайшов.
Розгнівався дід, що так даремно проваландав день з позиченими кіньми, що ниви не виорав, сів на воза, гукнув на Рябка, який, простягнувшись, лежав біля воза, і вйокнув.
Рябко схопився і потягається, а дід як глянув на те місце, де лежав пес, та як ударив себе по полах, та давай причитувати:
— А щоб тобі та бодай тобі!.. Що б же було раніше покликати Рябка, тоді й не згаяв би я дня! А то розлігся проклятий пес і всю ниву прикрив, а ти ходи, мороч голову та шукай її.
Після цієї оказії ніколи вже мій дід не брав із собою на поле Рябка.
