I
Поганьблена земля — гуляло тутки зло,
на зло прийшло криваве літо й осінь.
Стурбовано задивлене село
в сліди того, що вчора відбулося:
Палали обрії, тряслись шляхи,
і падало у лютім змагу місто.
У далечінь крізь бурю й порохи
болючі й радісні летіли вісті.
Та ось, заперши віддих, як у сні,
село намацує живий свій корінь:
— Інакші зорі блиснуть в вишині
і дух новітній нині заговорить!
II
Земля, земля…
Збідованих полян
яснішають суворі чола й лиця.
Зароджується в усмішці: земля, —
хвилюється і плаче у зіницях…
За неї стільки витрачено сил,
насипано ряди могил навколо,
знівечено чимало пишних сіл
і трупами зволочено їх поле.
Добро розграблено… Ех, доле навісна,
ти оздоровишся, ти будеш краща,
бо ось росте в степах озимина, —
із крови рук і болю серця, —
наша.
Також вірш Івана Ірлявського – Незнайома
