Розум меркне. Серце умирає.
Не прозріти дику далечінь.
Ти станеш неплодний, як Ізраїль,
Під чужі повержений мечі.
І весна не спинить подих смерти,
І земля не витятує рід.
Не лишиться навіть напис стертий
На поверхні намогильних плит.
Боєвище, стрільнами порите.
Жовті кості. Посірілий згар.
Тільки простір. Над простором — вітер
Та загони сизокрилих хмар.
Наступний вірш Євгена Маланюка – Лірична павза
