1
Доба скрегоче і рикає
Крізь порох, полум’я і дим,
Лиш ти, волинська Навсикає,
На Ікві, в липні золотім.
Лиш ти ввижаєшся частіше,
Іонським мармуром ясна.
І ось навколо квітне тиша,
Еллада, сонце і весна.
2.
Так Одіссеєм, стомленим до дна,
Лихим безмежжям чужини глухої,
Вдивляються у острів той, ще гоїв
Солодким видивом ясного сна.
Де квітла дивним сяйвом далина
І вітер ніс далекий спів прибою,
Де, збуджений дівочою юрбою,
Узрів, як співно гралася вона.
О, так! Про чудо марилось недармо:
Це було так, немов завмерлий мармур
Поворухнулись — і раптом став живий!
І жилки в нім життям зарожевіли,
І зашаріли щоки, й затремтіли
Уста гарячі й тіні довгих вій.
3.
Ви вже — дружина. Незабаром — мати.
Вже риса болю на крутім чолі.
Та не стомлюсь до віку пам’ятати
Блакитний день волинської землі.
Співучу Ікву в шумі водоспаду,
Пруживий мармур ледь смаглявих тіл,
І Вас, пів-Артеміду, пів-наяду,
Що, пливучи, здіймає срібний пил.
