Пісня на Новий 1805 год – Іван Котляревський

Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну

Гей, Орфею, небораче!
Де ти змандровав від нас?
Як би тільки ти, козаче,
Мні під сей згодився час!
Кажуть про тебе іздавна,
Що у тебе кобза гарна,
Кобза дивная така,
Що лиш забряжчиш руками,
То і гори з байраками
Стануть бити гопака.

Глянь, Орфею, глянь із неба,
Дай кобзури мні своєй,
Мні іграти пісню треба,
Пісню гарную на ней.
Треба голос подимати,
З Новим годом поздравляти
Пана любого того,
Що і паном буть уміє,
І як батько не жаліє
Живота для нас свого.

Олексію, любий пане!
Я про тебе річ начав,
Та боюсь, як слів не стане,
Щоб ти мні не накричав,
Бо я наперед признаюсь,
Що я з музами не знаюсь,
Тільки трохи чув про їх.
Та і музи лоб нагріють,
Поки проспівать успіють
Половину діл твоїх.

Я про те мовчати буду,
Що стьонжками скручен ти.
Що на тобі, мов на чуду,
Де не глянеш, все хрести;
Що нельзя зглянуть очами
На жупан твій за звіздами,
Як на сонце серед дня;
Що од стьонжок шия гнеться,
Що іззаду ключ човпеться,
Все, мабуть, се не бридня!
Не Чернігов, не Полтава
Сеє все тобі дала:
Знать, давно про тебе слава
В Пітенбурзі загула;
Знать, ти добре там труждався,
Не за пічкою валявся,
Що попав к царю під лад.
Знав і цар, з ким подружити,
На кого ярмо зложити,
Аж тепер і сам він рад.

Рад він, що ярмо ти тягнеш
Не гнучись, як добрий віл,
День і ніч від поту м’якнеш,
Робиш добре, скільки сил.
Рад сказати правду-матку,
Що крутенькую загадку
Нашим ти задав панам;
Бо щоб мали чисті душі,
Щоб держали строго уші,
Ти собой їх учиш сам.

І довіку не забуду,
Як я раз к тобі прийшов…
Ах, мій боже! скільки люду
Всякого я тут знайшов!
Повні сіни, повна хата
Нашого набиті брата,
Аж нельзя пропхнуться мні,
А попів, купців та панства
І жидів, цього плюгавства,
Мов на ярмарку в Ромні.

Всі ж не з балами стояли,
Всі були по ділу тут,
Папіри в руках держали,
Хто багацько, хто лоскут;
Хто чолом бив на сусіда,
Хто на пана-людоїда,
А попросту — на суддю,
Що за цукор та за гроші
Ізробив суд нехороший,
Цілу розорив сім’ю.
І таких було доволі,
Що прохали на панів,
Що пани зо злої волі
Не дають орати нив;
Що козацькими землями,
Сінокосами, полями
Вередують, мов своїм.
Суд у правду не вникає,
За панами потакає,
Щоб було йому і їм.

Не прогнівайсь, Олексію,
На нескладну річ мою,
Що я говорити смію
Про писарню ще твою.
Раз мні буть там довелося…
Але ж скільки там човплося
За столами писарів!
Там папірок тучі, тучі!
Писарів же кучі, кучі!
Мов в петрівку косарів.

Пишуть, пишуть та й несуться;
Щоб ти погледів, чи так.
Треба ж тут тобі надуться,
Треба знать підправить як,
Треба всякую папіру
Привести якраз до шніру,
Підвести все під закон!
Ніколи борщу хльобнути,
Ніколи ж і всмак заснути,-
Ти забув про хліб, про сон.

А про жінку та про діти
Думати тобі коли?
Щоб обуті і одіті
І не голодні були;
Ні, про се ти не згадаєш:
Жінку ти другую маєш,
Дочки, син тобой забут.
Жінка у тебе — Полтава.
Син — Чернігов, честь же, слава
Дочки — от ввесь рід твій тут.

Мов тобі чернець від миру,
Одцуравсь ти од двора:
Знай, в Полтаві мнеш папіру,
А додому не пора.
Що ж тобі із той Полтави,
Ти і так добився слави,
Та якой же — гай, гай, гай!
Опочинь же, пане, трохи,
Ти уже притупав ноги,
Тупає другий нехай.

Панство здай своє другому
І здоров’я не теряй,
Попильнуй під старість дому,
Бо у тебе вдома рай.
Там всі, як на батька діти,
Будуть на тебе глядіти,
Та й ще чи не лучш мабуть:
Тут, по правді, як сказати,
Всі тобі, як богу, раді,
Всі тебе, як бога, ждуть.

Та біда моя, як бачу,
Сей не по тобі совіт,
Ти таку свою удачу
І на той потягнеш світ.
Поки виб’єшся із сили,
Поки прийдеш до могили,
Будеш хлопцем для других.
Уродивсь ти на прояву,
Улюбився так у славу,
Як у дівчину жених.

Ну, коли ж ти такий, пане,
Що для слави лиш живеш,
То к тобі смерть не пристане,
Ти ніколи не умреш!
Хоч попи не забурмочуть,
Хоть блеяти не захочуть
Вічну пам’ять по тобі,
То прохати їх не треба,
Бо і так під саме небо
Пам’ять ти зробив собі.
Сеє не умре ніколи,
Що ти робиш всім добро,
Та і робиш з доброй волі,
Не за гроші і сребро.
Скільки удовам ти бідним,
Скільки сиротам посліднім,
Скільки, скільки сліз утер!
Скільки взяв людей ти з грязі,
І, як кажуть, аж у князі,
Аж у князі їх упер.

Не умре, хоть побожиться,
Слава не умре твоя;
Слава з тілом не ложиться
У могилу нічия.
Хоч же смерть к тобі прискаче,
Слави в землю не впиндряче:
Загуде вона, як гром.
Тут і правда возьме силу,
Прийде на твою могилу
І напише так пером:

“Диво тут попи зробили,
Диво дивнеє із див.
В землю мертвеця зарили,
А мертвець той і ожив.
Бачся, добре заривали,
Бачся, грімко всі співали
Пам’ять вічную над ним;
Оглянулись небораки,
Аж князь Олексій Куракін
Все жив по ділам своїм”.

Поки ж сіє диво буде,
Поживи хоть стільки ти,
Скільки жив, як кажуть люди,
В світі Мафтусал святий.
Будь здоров і з Новим годом,
І над нашим ще народом
Ще хоть трохи попануй!
Трохи!.. Ой, коли б багацько!
Бо ти наш і пан і батько,
І на більше не здивуй!

Також читайте вірш Івана Котляревського – Ода Сафо

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділитись в соц. мережах:
Бібліотека віршів
Додати коментар

Дякуємо!

Тепер редактори знають.