Колони й колони — в німій чужині,
Знеможені й гнані, ідуть крізь хуртечі,
Ідуть і не чують, як зори стальні,
Неначе багнети, впиваються в плечі.
І сніг, забиваючи дух, як вогонь,
Пекельно січе в обморожені щоки,
Мороз, мов наїзник, примчавши вдогонь,
Бере їх в обійми і мучить жорстоко.
Прийшли на роботу — лопати й ломи,
Гризи хоч зубами цю вічну мерзлоту!
А вітер кружляє у танці зими
І б’є їх навідліг до сьомого поту.
Надсадно довбуть, мов надгробки свої,
Ця вічна мерзлота — твердіша за камінь,—
Довбуть і тужливо у рідні краї
Не раз, замерзаючи, линуть думками.
Так хочеться їм хоч на хвильку, на мить
У рідній хатині край грубки завмерти,
Почути, як в тіло тепло струменить,
Як тануть у ньому сибірські замети.
Та марні бажання — лиш вітер гуде
І гупають їхні ломи та лопати,—
Як важко їм дихати й з хрипом грудей,
Задихавшись, землю весь день колупати!
І в’яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам’яніє з німої розпуки.
І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди…
…Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.
