Маленький принц - Ліана Ляшук

Навстіж відкрите полярне сяйво,
За обрієм двоє, збережені обладунками столітньої війни.
Перероджені знову, з першим світанком,
Англійською, французькою, латинською, написані вони.
З незначним акцентом, з шовковим голосом,
З справжньої глибини океану очима,
З іменем в значенні “витонченість” Вона.
З шипами на руках, що вічно жили,
Не знаючи як взяти її страшенно болючі долоні,
Ламали руки до першого звуку кісток чи першої сльози, що впала вниз.
Так народилась багряна троянда, чи кольору вина вона була?
Замість шипів, на землі яка полита її кров’ю,
З’явились перші прóростки.
За ними бутони зігріті сонцем,
Тоді вперше Її зустрів світ.
Їх історія могла бути схожою на “Маленького принца”,
Але їй не подобалась роль навіки замкнутої під куполем,
Захованою від всього світу самотньої душі.
Вона хотіла показатись кожному,
Залишитись навіки в пам’яті, як гарячий дотик до серця холодної зими.
Невловимим силуетом, що неясно грає на фортепіано спогадів,
Парфюмом з запахом вишні,
Чи тою, хто чекав зливи і грози.
Нічним сном після всього безсонного життя,
Скороминущим поцілунком, що загоїть всі шрами,
Ангелом з найщирішим серцем,
Чи тонким склом, яке ти розіб’єш вщент.
Замріяна, знаходячись у власній казці Антуана де Сент-Екзюпері,
Відчула миттєву біль яка охопила все тіло,
Її зірвали Його руки,
Порізавшись гострими шипами,
Пригорнувши до тіла
Вона стала його, повернувшись до реалі.
“Його квартира була на останньому поверсі Землі, що дозволяло мені дивитись на все місто згори,
Він обережно поставив мене на центрі столу,
У скляну вазу що приховувала мої шипи.
Я була з ним декілька годин свого життя,
Мені залишилось небагато,
Він рятував мене усіма зусиллями,
Та з часом перша пелюстка впала,
Дозволивши мені скоріше попрощатися.
Він взяв мене до рук знову,
Шипи, здавались для нього солодким медом,
На Уілл стріт близького шостої ранку,
Я опиналась в руках флориста що допоміг Йому, відправити мене на небо.
Тоді я востаннє побачила Його,
Пам’ятаю як тільки та мила флористка віддала йому оксамитовий мішечок з насінням
І побажала: “Щасти”.”
“Тоді ми зустрілись з ним знову,
Після першої столітньої війни,
Зустрівшись тими самими океанними очима,
Відчувши смак вишні на губах моїх.
Він показав мені сад багряних троянд посаджений на честь мене,
Він говорив мені зізнання
Англійською, французькою, латинською,
Під полярним сяйвом тримаючи мої колючі долоні в своїх кривавих від моїх шипів руках.
Він цілував мене знову і знову,
Залишаючи на тілі пам’ять від своїх губ,
Він читав мені нашу історію,
Не казку, а мій вірш, на який Він мене надихнув.”
Тепер в її руках квіти, не сталевий меч,
Не обладунки, що міцно облягали тіло Її,
Вона вдягнута в шовкову сукню, таку ж, як її голос повз віки.
“Він говорив, що не хоче мене залишати,
Що тільки звик до моїх гострих шипів,
Наче вони його більше не вбивають,
А закохують у причинену мною біль.
Я відпускала його спочатку очима,
Потім губами,
Врешті словами
І накінець сльозами.
Як тільки я закрила очі з метою відпустити,
Благала, аби він зник так,
Він залишив мене навіть нічого не сказавши на останок,
Відкривши, я побачила лише тінь і доріжку з крові, яку я залишила на його руках.
Ти зник там, на інший планеті,
Я пам’ятаю як ти телефонував вмикаючи програвач з записом дощу,
Ти говорив як тобі цього не вистачає,
Ти говорив як сумуєш,
Я просто плакала в телефонну слухавку.
Ти щось розповідав мені про “К’юріосіті”
Чи як ти казав, я не пам’ятаю, на жаль,
Ти питав: “Як там твої квіти?”
Я розповідала що доглядаю за ними щоночі, дивлячись в небо, з надією що побачу тебе.
Ти кожен раз повтрював, що повернешся скоро,
Що космос для тебе тільки Я,
Не той, що ти досліджуєш щодня, з колегами в скафандрі любові,
А в значенні “витонченість” моє ім’я.
Ти вважав мене галактикою,
Я малювала пером для тебе наш світ,
В який би ти полетів в скафандрі любові,
Аби дослідити кожну частинку нашої історії й показати її мені через екран монітору,
Чи розказати по телефону коли майже спиш.
Отож це все що я пам’ятаю після того як ти зник на одній із планет.”
Це була їхня історія,
І я зікінчу її поставивши крапку, а не колючу кому,
Аби всі зрозуміли якими вони залишились на ту мить.
Говорять що він зник на одній планеті,
Далеко від нашої Землі,
Вона продовжувала вирощувати квіти,
Які він власноруч посадив на честь Її.
Минали роки і сад ставав все більше,
Та згодом зав’яв як і вона сама,
В душі залишившись багряною трояндою,
Наклеївши на свої шипи які він так кохав,
Білі пластирі для інших, не для нього самого,
Замкнувши своє серце на віка.
Вона переїхала почавши нове життя,
Забула той сад, забула їхню історію
Та все пам’ятали серце і вуста.
Він повернувся нарешті додому,
Здається, минула історія столітньої війни,
Куди вона зникла?
Він відкрив двері саду, які були вкриті ліанами й забуті ще тоді.
Він шукав її знову і знову,
Не розумів куди зникла вона,
Він звонив,
Він писав,
Він благав повернути її для нього.
Він знайшов її оповиту землею,
І зрозумів, що віддав би за неї життя.
Вона лежала непорушно
Наче чекала на нього,
Наче хотіла побачити його знову, але не так.
Він впав на коліна,
Він благав її встати,
Він зрозумів що пройшло надто багато,
Він не встиг попрощатися.
Тепер вона для нього єдина,
Що варта не саду, а галактики квітів,
Тепер він висаджує багряні троянди на її могилі,
Створивши окремий сорт, на честь Неї.
Отак вона стала найсамотніша в світі,
А він найсамотніший у цілій галактиці,
Вони були написані один для одного,
Але їм не судилося.