Коралі – Юлія Калиновська

Темрява, потворність і чиясь мольба —
То одна пещерна є журба.
Крякав лихо на гілляці крук —
Хтось залишився без рук.
Лебідь дикий виплив із лиману,
Пір’ям сіяв по воді в оману.
А під ним коралі блищали,
Роздерті й заховані все у безодні лежали.
В землі рясні гілки жоржини всохли,
А голоси вмить всюди змовкли.
Довго не зростали чудернацькі квіти,
Нема кому зібрати посірілі їхні віти.
І серед поля береза стирчала,
Скрючена й безлиста давно вмирала.
То буйний вітер так її гойдав,
то не чіпав та одиноку покидав.
Скали вдалині стояли кремезно,
Із каменю вибиті були на совість чесно.
Здавалися реальними такі художні декорації,
Та для постановки не очікувалися овації.

Хоч коралі надійно сховали,
Та риби на поверхню по намистині зібрали.
Одна незмога взяти їх до рук,
Бо вкрав оте тямущий крук.
Мабуть, вони вже в лебедя на шиї,
а далі будуть на кривій жоржині.
— “То чи віднайдеш ти ту свою надію,
Аби повернути собі мрію?
Чи, може, втратиш душу
й підеш так на цвинтареву пущу?
А там і сонця промінь ти не знайдеш,
У пастку відчаю там впадеш.
То нехай так викине тебе в безмірність пустелі,
де піску буде тобі до стелі?”
Та хіба вона когось почує,
Тиша й темрява над нею відтепер панує.
Так і не знайшла коралі,
Нема в історії її моралі.
Навколо знов є чутно голоси,
Піщаний годинник вказує на минувші часи.
Під ним самотня й мовчазна вона,
Яка на мертвій березі себе гойда.

Автор: Юлія Калиновська

Читайте далі вірш – Дощило

Для тих, хто бажає опублікувати власні вірші на нашому сайті — читайте як це зробити в розділі «Публікація віршів»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділитись в соц. мережах:
Бібліотека віршів
Додати коментар

Дякуємо!

Тепер редактори знають.