І в’яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам’яніє з німої розпуки.
І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди…
…Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.
Читайте наступний вірш автора – Трагічне покоління
